ОГОЛОШЕННЯ

28 квітня о 14:00 год. у будинку культури          (с. Городище) відбудеться виступ недільної школи Свято-Покровської парафії м. Березне присвячений  СТРАСТЯМ  ХРИСТОВИМ

Усі бажаючі можуть відвідати захід, вхід вільний

 

Ви прийшли в храм

1. Походження слова «Церква»

Слово «церква» походить від грецького «киріне», «кіріяке», (для якого посередником було германське «кіріно», сучасне німецьке «кірхе»), що означає Дім Божий, Господній, цебто святе місце, призначене для християнських богослужень і молитов.

Щоправда, молитись Богові можна скрізь, тому що Господь завжди чує наші молитви та звертання до Нього, бо він Всюдиприсутній. Про всюдиприсутність Божу пророк Давид говорить: «Куди я від Духа Твого піду, і куди я втечу від Твого лиця? Якщо я на небо зійду - то Ти там, або поселюся в шеолі - ось Ти! Полину на крилах зірниці, спочину я на кінці моря - то рука Твоя й там попровадить мене і буде мене тримати правиця Твоя!» (Пс. 138, 7-10). А премудрий Соломон каже: «Дух Господній наповняє всесвіт. Він обіймає все» (Прем. 1,7).

Потрібно звернути особливу увагу на те, що слово «церква» має подвійне значення: 1. Як громада людей (Тіло Христове) і 2. Як місце, де збираються віруючі для богослужень і молитви[1].

2. Церква (Тіло Христове)

Церква - це установлена Богом громада людей, об'єднаних Православною Вірою, священноначалієм (ієрархією) і таїнствами. Церкву встановив під час свого перебування на землі Сам Господь Ісус Христос і обітував, коли сказав: «Збудую Церкву Мою, і пекельні сили не подолають її» (Мт. 16, 18). А апостол Павло сказав про Спасителя Ісуса Христа: «Бог Отець дав Його, як Голову Церкви, Який вище всіх. Церква - це Тіло Його». Від Ісуса Христа на Церкву і на тих, що належать до неї, постійно сходить Благодать Божа. Вона перебуває в Церкві і спасенно діє та навчає. Перед Своїм Вознесінням Христос пообіцяв учням, що зішле на них Духа Святого, що й сталося через 10 днів, у день П'ятидесятниці, Саме це був день народження Церкви Христової.

Церква не обмежується одним місцем, часом чи народом - вона включає вірних усіх часів, країв і народів. Всі члени Церкви рівні, незалежно від походження, стану чи позиції, які вони займають.

Православна Церква вірно зберігає все те, що передав їй Ісус Христос, апостоли, Отці та Вчителі Церкви, а також все те у справах віри й життя Церкви, що розкрили і затвердили керовані Духом Святим Вселенські Собори.

3. Дія Церкви

Від колиски і до могили Церква веде нас, просвічує нам шлях, наставляє нас, благословляє, скеровує наші думки, почуття, бажання і добрі діла до однієї мети - вічного життя.

4. Церква (храм)

Храм - це місце проникнення молитов та глибоких духовних переживань. Шлях людини до Бога лежить через храм та його святині. Всі інші споруди на землі будуються для людей, а церква або храм будується на честь і славу Божу. Храм - це освячений дім Божий, в якому віруючі збираються для прославлення Бога в молитвах і богослуженнях.

У Старому Заповіті перший храм на честь істинного Бога був зведений Мойсеєм. Це було після того, як Господь явився йому на Сінайській горі. Цей храм був пересувний. Він мав вигляд намету, і тому його можна було складати й переносити з одного місця на інше. Він називався скинією. У 1017 році до Христа цар Соломон побудував в Єрусалимі кам'яний храм, за зразком храму Мойсеєвого, але в значно більших розмірах. Після повернення юдеїв з Вавилонського полону вони побудували в Єрусалимі новий храм на місці першого, зруйнованого Навуходоносором.

В Новому Заповіті першим християнським храмом була горниця, в якій Ісус Христос встановив Таїнство Святого Причастя (Мр. 14, 1). Після Вознесіння Христового храмом для апостолів була горниця в Єрусалимі, де вони перебували «на невпинній молитві, з жінками, і з Марією, Матір'ю Ісусовою, та з братами Його» (Діян. 1, 13-14) і де в день П'ятидесятниці на апостолів зійшов Дух Святий. Згадується також про дім матері Йоана, званого Марком, куди віруючі збирались на молитву (Діян. 12, 12). Взагалі спочатку християнські богослуження звершувались у приватних будинках християн, які будучи посвячені на служіння Богові, вже не служили місцем для житла людей, а називались "Божими храмами». В часи гонінь християни переважно збирались для молитви в таємних місцях, наприклад у печерех,катакомбах, на кораблях і ін.

5. Храм, його складові частини, їх значення

За своїм зовнішнім виглядом християнські храми здавна будувались переважно у вигляді корабля, кола або хреста. Всі ці форми мають символічне значення. Форма корабля нагадує вірним, що навкруги них море життя, а Церква Христова спроможна привести людину до небесної пристані. Форма кола означає вічне існування Церкви. А форма хреста нагадує, що хрест є справжньою основою Церкви.

Храм найчастіше прикрашається кількома банями (куполами), що завершуються хрестами. Це означає, що Христос є Головою всіх християн, коли розп'ятий був на хресті. Кількість бань на святинях може бути від однієї до дванадцяти, і це теж має свою символіку. Одна баня символізує Єдиного Бога; дві - гармонійне з'єднання Божого і людського єства в особі Сина Божого Ісуса Христа; три бані вказують на Єдиного Бога у Святій Тройці; 4 бані – чотирьох Євангелістів; п'ять символізують Ісуса Христа й чотирьох євангелистів; сім бань - сім Святих Таїнств; дев'ять - дев'ять чинів ангельських; дванадцять бань пригадують про дванадцятьох апостолів.

Вхід у храм повинен бути з заходу, а вівтар - зведений до сходу, на знак того, що Церква Христова була заснована на Сході, бо там сталося все те, що Ісус Христос звершив на землі для спасіння людей. Тому вірні під час богослуження звертаються лицем до Сходу, де жив, проповідував Своє вчення, страждав, помер, воскрес і вознісся на небо Спаситель.

Всередині християнський храм поділяється на три головні частини. В цьому відношенні він має подібність до старозаповітнього храму, який також поділявся на три головні відділи або частини. Складові частини православного храму такі: притвор, середній храм і вівтар.

а) Притвор

Притвор (давня назва пронаос, портікус, паперть - це західна частина святині, від входу. До притвору вело троє дверей: царські посередині і двоє бічних. Притвор був розділений на дві частини: зовнішню (пронаос, або вестибюль) і внутрішню (трапезну). Зовнішня частина була призначена для тих, що за свої гріхи були відлучені від церкви і каялись. У цій частині притвору також стояли під час Літургії вірних оголошені, тобто ті, що готувались до Святого Хрещення. Внутрішній притвор називався трапезною, бо тут у деяких церквах, особливо в монастирях та Лаврах трапезували монахи. У внутрішньому притворі храму, згідно з Типіконом, повинні служитися такі богослужбові відправи: часи (Тип. пп. 2, 9), літія на вечірні (Тип. гл. 2), повечір'я (Тип. гл. 7), північниця (або полунощниця (Тип. Гл. 9) та деякі інші відправи. У теперішній час притвор має значення простих сіней, де священик читає спеціальні молитви, наприклад молитву над жінкою-породіллею на 40-й день.

б) Середній храм

Середній храм - це найбільша частина святині, де збираються християни під час Літургії та молитов. Ця середня частина святині, яку названо навою (від лат. «навіс» - корабель), була розділена колонами на три частини. Спереду нави, перед іконостасом, збудовано підвищення, яке називається солеєю. Середина солеї, де диякон читає Євангелію та виголошує єктенії, а священик - проповіді, зветься амвоном. Амвон - слово грецьке, означає «піднімаюсь». Тож, як бачимо, амвон знаходиться на солеї. Клірос - це краї солеї з північної та південної сторони, які служать місцем для читців та співаків. Це місце призначене для нижчих чинів церковнослужителів. Кліриками називаються особи, які повинні мати духовне знання. Так називаються вони тому, що складають особливий клас людей, вибраних (в давнину) по жеребу і посвячених на служіння Богові. Сьогодні кліриками називаються читці і співаки.

При кліросах звичайно ставлять хоругви, тобто знамена або знаки перемоги Ісуса Христа над смертю та християнської віри — над світом. На хоругвах зображується Воскресіння Господа; вони використовуються при святкових хресних ходах.

Напроти царських воріт, в кінці нави, розміщені хори - підвищення для людей, що співають в хорі. Бо ж хор прикрашає церковний спів, яки й є невід'ємною частиною православного богослуження. Хором керує диригент (по-церковному - регент).

6. Вівтар. Його складові частини, їх значення

Третя головна частина храму називається вівтарем. Вівтар звичайно будується вище середини храму і відділяється від неї перегородкою -іконостасом, на якому малюються ікони, В давнину вівтар відділявся від середини храму тільки «кліткою», а іноді заслонювався «завісою». З бігом часу, особливо з IV століття, цю клітку почали викладати святими іконами. Особливо це ввійшло в необхідний вжиток, з VIII століття, після гоніння на святі ікони. З того часу у православних храмах вся перегородка, що відділяє вівтар від середньої частини храму, викладається іконами.

Вівтар означає «високий жертівник». Це слово латинське, складається з двох слів: «альта» - високий і «ара» - жертівник. Ця назва повністю відповідає цій частині храму, де приноситься найсвятіша безкровна жертва Тіла і Крові Господніх. Ця частина храму зображує собою саме «небо», де Богочоловік Ісус Христос з Пречистою Своєю Матір'ю та сонмом ангелів і святих перебуває у вічній славі і безперестанку піклується про віруючих, що живуть на землі. І так, як небо недоступне для земного житла, так і вівтар, по закону Церкви, повинен бути недоступним для осіб, які не мають особливого освячення. Бо тільки вибрані і посвячені у священичий сан - церковні служителі, можуть зо страхом входити до нього і там молитися. Тому вівтар і відділяється від інших частин храму стіною або перегородкою.

В самому вівтарі, в середині його, знаходиться Престіл, на якому таїнственно присутній Сам Христос, Цар Слави.

Святий Престіл має найбільше значення у вівтарі і взагалі в усьому храмі; як вже подано вище, - «місце невидимого перебування Самого Бога» і як Жертовник, на якому приноситься Найсвятіша Жертва Тіла і Крові Христових. Той дім, в якому немає святого Престолу, хоча б він і був молитовний, не є істинно храмом Божим. Рівно ж, якщо Престіл не освячений, то на ньому не можна приносити Безкровної Жертви, не можна звершувати Божественної Літургії. У відношенні до Самого Спасителя, Святий Престіл означає гріб, в якому Він був похований. На знак цього, а також і в пам'ять побудови перших християнських храмів на гробах святих мучеників, під Престолом складаються, як би в гріб, або «ковчежець», мощі святих мучеників.

В деяких святинях над престолом знаходиться опертий на чотирьох колонах балдахин (циборюм, по-грецьки: ківоріон; по-слов'янськи: сінь), який, за словами св. Йоана Золотоустого нагадує небо.

З лівого боку (у північно-західній частині вівтаря) від Престолу знаходиться Жертівник, на якому звершується проскомидія. Жертівником називається стіл, на якому під час звершення проскомидії приготовляються Святі Дари для Таїнства Святого Причастя. У відношенні до земного життя Спасителя жертовник означає Вифлеємську печеру - місце народження Ісуса Христа.

На жертівнику знаходяться такі святі сосуди:

а) Дискос (з гр. діскос) - глибоке блюдо, на яке кладеться Святий Агнець, тобто та частина просфори, що на Літургії після призивання Святого Духа перетворюється на правдиве Тіло Христове. В різних місцях при відправі Святої Літургії дискос являє собою то вертеп, то ясла, де народився Христос, то гріб, в якому було поховане Його багатостражданне тіло.

б) Чаша (потір) - посуд для пиття. Це священний сосуд особливої форми, в який під час проскомидії вливається виноградне вино, з'єднане з водою, що на Літургії з призиванням Святого Духа перетворюється на правдиву Кров Христову.

Чаша і дискос під час Літургії переносяться з жертовника на Престіл для звершення Євхаристії.

в) Звіздиця (гр. остір) складається з двох металевих дуг, з'єднаних між собою гвинтиком. Звіздиця уведена в богослуження св. Йоаном Злотоустим для того, щоб на дискосі не змішувались часточки, зложені в певному порядку. Звіздиця означає ту звізду (зірку), яка привела мудреців до Вифлеему, до народженого дитятка Ісуса.

г) Копіє (гр. лонхі), що означає ніж з ручкою, гострий з обох боків, зроблений у вигляді копія. Вживається для виймання з просфори часточок ангця та проколювання його. Копіє знаменує собою те копіє (спис), яким римський воїн пробив бік (ребро) Ісуса Христа.

г) Лжиця (гр. лабість) - маленька ложечка з хрестиком на кінці (зверху) ручки. Вживається для причастя мирян. Лжиця символізує ті кліщі, якими серафим взяв вуголь від небесного Вівтаря, торкнувся ними уст пророка Ісайї та очистив їх (Іс. 6, 6). Вуголь Тіла і Крові Христових очищає тіло й душу вірних.

д) Губка (гр. моуса) - висушена морська водоросль, яка вживається для витирання св. сосудів та збирання часточок з дискоса. Вона символізує ту губку, якою воїни поїли Ісуса Христа оцтом, змішаним з жовчю.

е) Покрови. Вживаються для покриття дискоса і чаші, їх буває 3. Одним накривається дискос, другим - чаша, а третім - обоє разом (і дискос і чашу). Перші два називаються покрівці, а третій - покров. Покров і покрівці переважно називаються воздухами. Під час Символу Віри на Літургії священик великим воздухом (покровом) зворушує повітря, чим символізує землетрус, який стався під час Воскресіння Ісуса Христа. Порушення воздуха ще символізує віяння Святого Духа. Покрови на проскомидії символізують пелени Дитятка Ісуса. А після «Херувимської» їхнє символічне значення таке:

1) Сударь, котрим була оповита голова Ісуса Христа; 2) Плащаницю, якою, було оповите тіло Христа; 3) Камінь, привалений до дверей гробу.

За жертівником ставиться хрест з Розп'яттям Спасителя і лампадка.

На святому Престолі завжди стоїть дарохранительниця, цебто скринька, в якій знаходяться часточки Святих Дарів для причащання хворих, а також напередсвячені Дари. Інакше дарохранительниця називається ковчегом і служить, як згадка про Ковчег Заповіту старозаповітньої Церкви, в якому зберігалась Божа Святиня.

На Святому Престолі завжди лежить Антимінс. Слово «антимінс» походить від грецького «замість» і латинського «стіл» і означає «що замінює Престіл». Так називається освячена хустина з зображенням покладення Спасителя до гробу (в давнину на антимінсі зображався хрест). Антимінс завжди освячується архиєреєм, а іноді посвячується замість Престолу, від чого й назва «що замінює Престіл». В антимінс вшито часточку святих мощів в пам'ять того, що храми в давнину будувались над мощами святих мучеників. Антимінс розкривається на Престолі тільки під час Літургії перед Херувимською піснею, і на ньому звершується таїнство освячення Дарів. Антимінс завжди завивається в іншу хустину, яка зветься «ілітон», тобто обгортка.

На Святому Престолі лежать також Святе Євангеліє та Животворчий Хрест.

Як вже зазначено вище, вівтар - це найсвятіше місце у храмі Божому, місце перебування Бога. Через те світським людям не належиться входити до святого вівтаря без конечної потреби. А якщо це вже необхідно, то слід конче схилити голову та осінити себе хресним знаменням, бо проходимо біля найсвятішого місця (докладніше про це все описано в п. 10).

7. Священнослужителі та церковнослужителі

Православне богослуження відправляють законно поставлені на це особи, що складають церковну ієрархію трьох ступенів: єпископи, священики та диякони.

Для відправи Літургії всі священно- та церковнослужителі підготовляються як духовно, так і тілесно.

Священнослужителі:

Єпископ (архиерей), як наступник апостолів, є головним керівником Церкви своєї області як духовно, так і адміністративно. Він рукополагає пресвітерів і дияконів та відповідає за них. Призначає настоятелів та інших духовних осіб, в разі потреби знімає їх. Єпископ звершує всі таїнства і всі богослужбові відправи, також освячує миро й антимінси. В Службах Божих він являє собою Христа Спасителя, і йому потрібно віддавати найвищу пошану.

Священик (пресвітер, що в перекладі з грецької означає «старший») з благословення свого обласного єпископа провадить пастирське служіння в дорученій йому парафії. Звершує всі богослужбові відправи і всі таїнства, крім таїнства священства. Священик у своїй парафії є пастирем, наставником і першим порадником своєї пастви. Він є духовним отцем і вчителем віри Христової та доброго християнського життя. Священик є ангел (вісник) Господа Вседержителя, як каже Господь через пророка Малахію (Мал. 2, 7), бо він є посередник між Богом і людьми, як і єпископ, та відповідає за доручену йому паству. Тому священикові треба віддавати велику духовну пошану заради Христа Господа.

Диякон. Диякон є найближчим помічником як єпископа (протодиякон), так і священика на богослуженні. Він також є помічником настоятеля в навчанні віри членів парафії. Диякони виголошують єктенії на богослужбових відправах, і тим самим стають устами народу в молитвах до Бога.

Дияконське служіння є перехідне, бо кожний диякон повинен готувати себе до вищого ступеня - священства. Тому й моральні обов'язки диякона не менші, ніж обов'язки священика: бути у всьому зразком для вірних. Диякон є освячений служитель Божий і через те заслуговує на добру пошану з боку вірних.

Церковнослужителі:

Дяк. Особа, що добре знає літургійний спів та устав богослужень. Виконує обов'язки читця та співака.

Регент (диригент). Особа, що керує церковним хором. Регент повинен мати музичну освіту та обов'язково знати устав богослужень.

Співці (хористи). Особи, що виконують церковний спів.

Паламар (пономар). Особа, що допомагає при богослуженні, наприклад: розпалює та подає кадило священикові та виконує інші функції. Повинен вміти дзвонити (у дзвін).

8. Як поводитись перед храмом

У попередніх розділах ми познайомили вас із значенням слова «церква», розповіли про храм та його походження, а також про його складові частини. А тепер ознайомтесь з правилами, які потрібно виконувати.

Підходячи до храму є звичай читати молитву: «Достойно є, і це є істина славити Тебе, Богородицю, завжди славную і пренепорочную і Матір Бога нашого. Чеснішу від херувимів і незрівняно славнішу від серафимів, що без істління Бога Слово породила, дійсну Богородицю, Тебе величаємо». Перед входом у храм належить тричі перехреститися з поклоном. Можна ще проказати іншу молитву: „Милосердя . Це вхожу Я прославляю Тебе . Амінь”.

МОЛИТВА ПРИ ВХОДІ ДО ЦЕРКВИ

Милосердя двері відкрий нам, Благословенна Богородице, щоб ми, на Тебе надіючись, не загинули, а від усякого лиха Тобою визволилися. Бо Ти єси спасіння роду християнського.

Це входжу я до дому Твого Святого, Господи, щоб поклонитися Твоїй величності і вознести свою щиру молитву перед святим Твоїм Престолом, Владико світу. Стаючи перед Тобою, Господи, я приношу всі справи життя мого, а Ти щедрою рукою Своєю поблагослови мою щиру працю і мої добрі наміри і веди мене дорогою безпечною, щоб не похитнулися ноги мої. Я дякую Тобі, Отче Небесний, за всі щедрі дари, які подає нам батьківська рука Твоя.

Я прославляю Тебе, Творче і Владико неба і землі, Як Радість життя нашого, як Світло, що життя наше освічує, як Законоположника, що життя наше на праведну путь наставляє, як Судцю, що всім віддасть по заслузі, як Доброчинця, що щедрою рукою допомагає тим, хто на Тебе надіється. Нехай же благоприємною буде Тобі нинішня молитва, наче кадило запашне, як щира жертва серця мого для Тебе, Господи. Амінь.

9. Ви входите в храм

Входити в храм потрібно тихо і благоговійно, як в дім Божий, таїнственне житло Царя Небесного. Шум, розмови, а тим більше сміх опоганюють святість храму Божого і велич перебуваючого в ньому Бога.

Пам'ятаймо, що церква - це дім Божий і тому треба тут поводитись гарно й побожно.

Входячи до храму та виходячи з нього, потрібно тричі перехреститися і поклонитися в пояс в напрямку вівтаря.

До Служби Божої належиться приходити завчасу, щоб спокійно, без шуму, увійти в храм. Потрібно підійти до святкової ікони, яка лежить на аналої посеред церкви. Потрібно, підходячи до тетраподу, перехреститись, поклонитись і поцілувати ікону (або ікони), що лежить на тетраподі, потім знову перехреститися, поклонитися і відійти на своє місце. У храмі ми можемо помолитися за себе, за своїх рідних і знайомих, за їх здоров'я та благополуччя. Для цього підійдіть до якої собі бажаєте ікони і помоліться.

За звичаєм, входячи до храму, можна придбати свічку і поставити її на підсвічник перед іконою з молитвою за здоров'я або спокій душі. Там, де можна придбати свічку, є звичайно багато іншого цікавого, що можна придбати, як наприклад хрестики, іконки і ін.

10. Ваша поведінка у храмі

У святому храмі треба поводитись побожно, бо ж тут Господь невидимо присутній з нами. «Господь спасає впокорених духом» (Пс. 34, 13), і треба перестати думати про земне, а тільки про небесне: «До неба піднесімо серця!» А псалмопівець Давид вчить нас: «У храмі Його (Божому) все належне Йому виголошує славу» (Пс. 29, 2).

Далі, як навчає нас Митрополит Іларіон, «хто соромиться у святому храмі прилюдно виконувати приписи й обряди своєї віри, той не християнин». Ісус Христос сказав: «Кожного, хто Мене визнає перед людьми, того перед Небесним Отцем визнаю і Я. Хто мене відцурається перед людьми, того і Я відцураюся перед Небесним Отцем Моїм» (Мт. 10, 32-33).

Проходити між царськими вратами і Святим Престолом може тільки посвячена особа. Світська особа проходити тут не може.

Стародавнє «Навчальне повідомлення» вказує: «Неосвячена рука ніколи нехай не торкається освячених Тайн і головних речей на Престолі під загрозою смертельного гріха і під великою епітимією (церковною покутою), крім випадків великої якої потреби».

Читці, а також усі прислужники, виконуючи свої обов'язки, можуть не кланятися народові (23 канон Картагенського Собору 318 року).

Нікому, крім єпископа, священика і диякона не дозволено входити в Царські врата, бо ними у Святих Дарах, входить Сам Христос - Цар слави. «Не подобає жінці входити до вівтаря», - так наказує 44 канон Лаодикійського Собору 364 року по Христі.

Прийшовши до храму, потрібно пильнувати стати синами Божими, бо усі ми тут рівні, однакові. Усі ми брати один одному, тож виявляймо найбільшу любов один до одного, любов справді гарячу, справді братню!» - як писав Митрополит Іларіон.

Виходити з храму Божого до закінчення Богослужби не прийнято, -виходити можна тільки по закінченні Богослужби, як наказує 9-е Апостольське правило.

На кінець ще одне зауваження батькам. Батьки! Завжди пам'ятайте, що у храмі є діти, які від вас, старших, навчаються поводження у храмі Божому. Тож покажіть їм гарні приклади, щоб вони (діти) брали гарний приклад від своїх батьків.

11. Попередні відомості про Літургію

Літургія - спільне (загальне) Богослуження, під час якого підносяться молитви до Бога та звершується Таїнство Святого Причастя. Літургія - слово грецьке (λειτοσ - загальний, спільний та ερχοω - справа, діло) означає «спільне служіння». Але оскільки на Літургії приноситься подячна і похвальна жертва Богові, то її головна частина зветься Євхаристією (від грецького слова «подяка»).

Літургія відправляється перед обідом (полуднем). Вона пригадує життя й науку Христа Спасителя, останню Вечерю та страждання Христа, як рівно ж Його воскресіння та вознесіння.

12. Про походження чину Літургії

Таїнство Святого Причастя було встановлене Самим Ісусом Христом. На останній - Тайній Вечері Господь взяв хліб, поблагословив і роздав учням, промовлючи: «Прийміть, споживайте - це є Тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів; це творіть на Мій спомин» (Мт. 26, 26; Мк. 14,22; Лк. 22, 19; 1 Кор. 11, 24). Потім взяв чашу з вином, розбавленим водою, і подаючи її учням, сказав: «Пийте від неї всі - це є Кров Моя Нового Заповіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів (Мт. 26, 26-29; Мк. 14. 22-25, Лк. 22, 19-20). Після цього Господь сказав: «Це творіть на Мій спомин» (Мт. 26, 28; Мк, 14, 24).

Згідно з цією Господньою постановою, святі Апостоли, відразу ж після вознесіння Христового на небо почали щоденно звершувати Таїнство Святого Причастя, поєднуючи його з читанням Святого Писання, співом псалмів та молитвами (Дії 2,42. 46).

З цього й висновок, що перша Літургія християнської Церкви отримала початок ще в часи апостолів і приписується апостолові Якову, братові Господньому, першому єпископу Єрусалимської Церкви.

З передань відомо, що св. апостол Яків склав першу Літургію за безпосереднім настановленням Самого Ісуса Христа. Ця Літургія і звершувалась в Єрусалимській окрузі до IV століття. Крім того, в давні часи були відомі ще дві Літургії - святого євангелиста Марка і св. Климента Римського. Перша звершувалась в Олександрійській окрузі, а друга - в Римській. По суті вони були дуже подібні до Літургії апостола Якова. Різниця була лише в тім, що в них було менше читання священних книг Старого Заповіту, бо Олександрійська та Римська Церкви складались великою мірою з навернених поган (язичників), для яких книги Старого Заповіту не мали такого значення, як для християн Єрусалимської Церкви, що складалась з навернених юдеїв.

В IV столітті Літургія була складена на письмі спочатку св. Василієм Великим, архиепископом Кесарії Кападокійської, а згодом святим Йоаном Злотоустим, архиєпископом Константинопольським. Остання Літургія з того часу увійшла у всезагальний вжиток і до сьогодні звершується у Православній Церкві на протязі всього року, крім Великого Посту, коли її відправляють тільки по суботах та у Вербну неділю.

З бігом часу до складу Літургії св. Йоана Злотоустого увійшли деякі доповнення, які не міняли її сутності. Так, до неї включено 1) пісню Ісусові Христові («Єдинородний Сину .»); 2) Трисвяте («Святий Боже .»); 3) Херувимську пісню («Ми таємно херувимів з себе уявляємо .») та 4) пісню «Нехай сповняться уста наші .» (з 620 року).

Слід зазначити, що Свята Літургія повинна звершуватись у священному храмі, на Святому Престолі і на антимінсі, освяченому архиереем.

13. Час і місце відправи Літургії.

Місцем для відправи Святої Літургії та інших Богослужб, повинен бути храм, освячений архієреєм, або „особою архієрейського сану”, яка повинна мати безпосереднє благословення від архієрея.

Ще з часів Старого Заповіту, кожне жертвоприношення мало своє місце. Сам Ісус Христос, затвердив і освятив Єрусалимську Святиню своїм перебуванням у ній, як у домі Його Отця: „Чого ж ви мене шукали? Хіба не знали, що я маю бути при справах Отця мого?” (Лк. 2, 49). Коли ж на останній Вечері, Ісус Христос встановив Новий Заповіт: „І взявши хліб, віддав хвалу, поламав, дав їм і промовив: „Це моє тіло, що за вас віддається. Це чиніть на спомин про Мене”. Так само і чашу по Вечері, кажучи: „Ця чаша – це Новий Заповіт у моїй крові, що за вас проливається” (Лк. 22, 19), тоді змінив і місце жертвоприношення: бо відбув останню Вечерю в приватному домі: „Скажіть господареві дому: Учитель тобі каже: Де світлиця, в якій я з учнями моїми міг би спожити пасху ?” (Лк. 22,11).

За прикладом Ісуса пішли його Апостоли, учні, а за ними і перші християни, як про це свідчиться в Діяннях: „віруючі були разом й усе мали спільним . Щодня вони однодушно перебували в храмі, ламали по домах хліб і споживали харчі з радістю і в простоті серця; хвалили Бога і втішались любов'ю всього люду”. (Дії 2, 44-46).

Потім, почалися кроваві переслідування християн і жертвоприношення відбувалось тайно по приватних домах. Пройшло декілька часу і між 270-295 роками християни мали спокій та мир, і Божественні Літургії відправлялися прилюдно по церквах і були загальновідомі. І знову, темні сили не дрімали, і року 295-го настало найлютіше переслідування, й тоді християни знову мусіли тайком, приватно по домах, або в катакомбах приносити безкровну жертву, аж до 313-го року, до – Міланського Едикту за Костянтина Великого. Міланський (Медіоланський) едикт надав християнам рівні права з язичниками та всіма іншими релігіями держави. Костянтин й надалі відстоював інтереси Церкви і християнство стало у його час (з 324 р.) державною релігією. І від того часу по церквах вже стали явно славити Бога й приносити безкровну жертву. І з того часу аж до сьогодні зобов’язує закон, що Божественні Літургії мають відбуватися в храмі – місці, посвяченому на Богослужби, за маленькими винятками, коли в надзвичайних випадках вони відбуваються під відкритим небом.

Отже, звичайним місцем для Божественних Літургій є церква, Храм Божий, де Спаситель наш перебуває у Кивотах утаєний у Пресвятій Євхаристії. Тому саме тут має відправлятися Літургія, жертва чиста, про яку згадує вже пророк Малахія: „Не до вподоби ви мені стали – говорить Господь Сил, - і не милі мені приносити з рук Ваших. Бо від сходу сонця аж до його заходу між народами велике ім'я Моє, і на кожному місці, Моєму імені, приноситься кадило й чиста жертва: бо Моє ім'я між народами велике, - говорить Господь Сил.” (Мал. 1; 10). Відносно місця жертвоприношення (Літургії) можна сказати таке: „Божественну Літургію належиться відправляти на посвяченому престолі, в церкві, або каплиці, посвяченій, або благословенній. Привілей переносного Престолу дає право відправляти повсюду, але в гідному місці і на антимінсі. Деякі старші й немічні священики отримують (від Єпархіального Архієрея) право приносити безкровну жертву в своєму домі, але всі церковні приписи відносно „гідного місця” мусять бути збережені.

В нашій Православній Церкві відправляються такі Літургії: Св. Йоана Злотоустого, Св. Василія Великого та Літургія Раніш Освячених Дарів. Чин (відправа) Літургії Св. Василія Великого подібна своїм змістом до чину Літургії Св. Йоана Злотоустого: різниця між ними полягає лише в тому, що Літургія Василія Великого має довші таємничі молитви, які читає священик (під час її відправи), і саме через це, хорові співи на цій Літургії бувають більш протяжні.

Літургія Св. Василія Великого відправляється тільки 10-ть разів на рік: у навечіря Різдва Христового та Богоявлення, (або в самі дні цих свят, коли вони припадають на неділю чи понеділок); у день Святого Василія Великого (14 січня за новим стилем), у перші п’ять неділь Великого посту, а також у Великий Четвер і Велику Суботу (страсного тижня: перед Пасхою).

Літургія Раніш Освячених Дарів Святого Григорія Двоєслова* служиться тільки у Великий піст. А саме: у середу і п’ятницю перших шести тижнів, у вівторок або четвер 5-го тижня, а також перших три дні Страсного тижня (тобто понеділок, вівторок і середу. Цю Літургію в народі ще називають „Сорокоуст”**.

У всі решта дні, протягом року, служиться Літургія Св. Йоана Злотоустого.

14. Літургії Св. Йоана Злотоустого та Василія Великого: поведінка віруючих підчас трьох головних частин цих Літургій:

а) Проскомідія*

Проскомідією називається перша частина Літургії, на особливих священнодіях якої, з принесених хліба і вина готуються речі для Святої Євхаристії, і при цьому відбувається попереднє поминання членів Церкви Христової – небесної і земної.

Оскільки це є перша частина Служби Божої, вона служиться без супроводу хору чи четця, хоча підчас відправи проскомідії належиться четцю служити 3-й і 6-й часи (години), які вичитуються перед Літургією. Проскомідія відправляється у Вівтарі і безпосередньо на жертовнику, тільки священиком та з допомогою диякона (якщо такий є).

Зазвичай, підчас служіння проскомідії люди лише починають сходитися на Літургію, то про поведінку, під час цієї першої частини Служби Божої сказати щось важко. Потрібно дотримуватися, звичайно, всіх норм поведінки в храмі, - варто приходити зарання, підійти до тетраподу (перед іконостасом посередині храму), прикластись до ікон, які знаходяться на нім, перехрестившись, піти помолитись і спокійно стати на своє постійне місце і чекати початкового виголосу священика (після кадіння) Літургії Оголошених „Благословенне Царство .” Та звичайно потрібно вимовити молитви перед початком Божественної Літургії; їх є дві: „Господи Ісусе Христе . Амінь”, та: „Духу Святий Боже: відкрий очі, .”.

Молитва перед початком божественної літургії

Господи Ісусе Христе, щедрий і милостивий до всіх, що до Тебе звертаються, молюся Тобі: дай мені зі щирістю, любов'ю, та страхом і всією увагою аж до кінця цієї служби Божої пробути і з совістю та щирим серцем Тобі молитися, Милосердному Богові. Господи Царю, вислухай мене, що благаю Тебе, і прости мені гріхи мої, бо Ти один милосердний, і Тебе славлю з Отцем і Святим Духом навіки. Амінь.

Духу святий Боже: відкрий очі просвіти розум, очисти серце і вуха мої і дай мені благодать для пізнання і слухання превеликих тайн Служби Божої.

б) Літургія Оголошених

Літургією Оголошених називається друга частина Літургії, підчас якої, в перші віки християнства дозволялося бути присутнім і храмі не тільки віруючим, але і оголошеним та тим, що каялися.

Оголошеними називалися ті, які ще не прийняли хрещення, а тільки до неї готувалися через усне „оголошення” (повчання), тими що каялися, називалися люди із віруючих, які за тяжкі гріхи не допускалися до прийняття Св.Тайн (Євхаристії) і, які знаходилися під забороною.

Ця друга частина Служби Божої символізує життя Ісуса Христа від Його втілення до страждань.

До Літургії Оголошених в давні часи входили: псалмоспіви, читання з стародавнього і новозавітного писань, пастирські повчання і на кінець молитви за оголошених, тих що каялися, і за біснуватих.

З бігом часу в змісті Літургії Оголошених з’явились деякі зміни. В тому змісті, по якому вона досі звершувалась, складається з наступних частин:

1) початкові моління (Велика Ектенія)*;

2) антифони** (більша частина взята з псалмів);

3) вхід з Євангелією;

4) читання з Апостола і Євангелії;

5) Ектенія потрійна і за оголошених.

При відправі цієї частини Літургії, Свята Церква нагадує богомольцям про благодіяння Божі людям і просять їм милості Божої, готує віруючих до належної молитовної участі при відправі Святої Євхаристії.

Віруючі, підчас Літургії Оголошених, повинні звертати увагу на існуючі благословення. Підчас, всієї Служби Божої є виголос – благословення „Мир усім”, „Благословення Господнє на вас .” та інші: треба пам’ятати, що, коли священик благословляє людей рукою хрестоподібно, то віруючим хреститися не потрібно, а треба схилити голову і скласти руки під благословення.

Потрібно знати, що коли священик кадить, то хреститися також не потрібно, а тільки схилити голову: бо коли кадило звернене до людей, то це свідчить що Дух Святий сходить на всіх вірних, як носячих в собі образ (подобу) Божу, тому і за традицією у відповідь на кадіння прийнято нахиляти голову.

І на кінець ще одне зауваження: якщо священик благословляє вірних Євангелієм, хрестом, чашею (потирем), або іншими якими речами, то належиться хреститися, тобто осінювати себе хрестним знаменням.

Літургія Оголошених закінчується виголосом диякона „Всі оголошені вийдіть .”, тобто, щоб всі оголошені (нехрещені: хоча тепер в храм входять майже всі хрещені, оскільки майже всі люди приймають Святе Таїнство Хрещення), вийшли з храму. А тоді вже починається Літургія вірних.

в) Літургія вірних

Літургією вірних називається третя частина Служби Божої, в якій Святі Дари, приготовлені на проскомідії освячуються і перетворюються в Тіло і Кров Христові, і приносять в жертву Богу Отцю, а потім даються віруючим для Причастя. Це найважливіша частина Служби Божої, підчас, якої в храмі можуть залишаться тільки вірні, тобто ті, які прийняли хрещення і не мають тяжких гріхів.

На цій Літургії зображуються Тайна Вечеря Господа, Його страждання і смерть, воскресіння з мертвих, вознесіння на небо і друге пришестя на землю.

До складу цієї частини Служби Божої входять:

1) приготування до священнодійства безкровної жертви, або до святого піднесення дійства;

2) святе піднесення;

3) приготування вірних до причастя;

4) Причастя;

5) заключні дії.

Точніше, - в її склад входять: дві ектенії (короткі: малі), Херувимська пісня, Великий вхід, Благальна ектенія, Символ віри, Євхаристичний канон, прохальна ектенія, молитва Господня, благословення, перетворення і приготування до Причастя, Святе Причастя, ектенія подяки, відпуст.

Щодо поведінки християн на цій частині Літургії, то тут слід зосередитись на таких моментах:

1) В деяких Церквах, є звичай, підчас Євхаристичного канону коли хор велично співає „Свят, Свят, Свят Господь Саваоф, повні небо і земля слави Твоєї”, люди вклякають на коліна. Але треба пам’ятати, що з часу свята Пасхи до Вечірні після Божественної Літургії у день Святої П’ятидесятниці (Зелених Свят), а також від Різдва Христового (7 січня) до Богоявлення (Йордану: 19 січня), - в ці два періоди в році, молитись належиться стоячи (на коліна не стаємо).

Після Євхаристичного канону і виголосу священика „За Пресвяту, Пречисту .”, тобто, - коли хор починає співати „Достойно є .” – ми вже стоїмо: бо до цього часу молились на колінах.

2) Також є звичай приклоняти коліна підчас Читання Євангелії (хоча це трапляється дуже рідко), Символа Віри, Молитви Господньої, з „Єдин Свят .” до „Нехай повні будуть уста наші .”.

3) Після закінчення Молитви Господньої „Отче наш”, ті, хто попередньо сповідався і може приймати Святе Причастя, готують себе до прийняття цих божественних Тайн, підходячи наперед до тетраподу і чекають на слова молитви (щоб повторювати за священиком) „Вірую Господи і визнаю”.

Після відпусту Літургії (по її закінченні), віруючі ще раз моляться в храмі, і спокійно, благовійно розходяться по домівках, читаючи молитву подяки після Служби Божої: „Дякую Тобі, Боже . Амінь”.

МОЛИТВА ВДЯЧНА ПІСЛЯ СЛУЖБИ БОЖОЇ

Дякую Тобі, Боже, Спасителю мій, усією душою моєю і тілом, величаю, славлю і вихваляю Тебе, що сподобив мене, грішного, взяти участь у принесенні Твоєї безкровної і словесної жертви за наші гріхи і на спомин Твого земного життя, спасаючих мук, хресної смерті, преславного воскресіння і вознесіння на небо. Молюся Тобі: всі мої гріхи обмий, очисти і прости, і дай у всі дні життя мого творити волю Твою і в чистій совісті приносити подяку й молитви Тобі з Предвічним Твоїм Отцем і Пресвятим, Благим і Животворчим Твоїм Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

г) Пояснення основних моментів Літургії Оголошених і Літургії Вірних

На завершення огляду двох частин літургії оголошених і вірних, слід звернути увагу на обидві частини Літургії, за якими вони зображують життя Спасителя від хрещення до вознесіння на небо. Розглянемо такі моменти: Вхід з Євангелієм – символізує проповідь Ісуса Христа після Його хрещення; Свічка перед Євангелієм – Предтечу Йоана; а частина Літургії від читання Євангелії до Великого Входу, - зображує трьохлітню проповідь Спасителя до страждань. Великий Вхід на Літургії Вірних символізує святковий вхід Господа від Вифанії до Єрусалиму, а за іншої версією – хід від Єрусалиму на Голгофу, ще за іншою версією Великий Вхід символізує друге пришестя Господнє. Покладення Дарів на Престіл – погребення Господа, при якому священик і диякон символізують собою Йосифа і Никодима; покрівці – похоронні пелени і плащеницю, кадило – аромати, опущена завіса - вшестя Ісуса Христа до аду, а закриття царських воріт – закриття гробу Господнього і сторожу при нім; підняття воздуха зі Святих Дарів – відвалення каменю від дверей гробу при воскресінні Господа; порушення воздуха над Св. Дарами (під час співу „Вірую .”) – землетрус, який стався при воскресінні, а разом і зішестя Св. Духа на Апостолів. Звершення Таїнства і причастя нагадує Тайну Вечерю Ісуса Христа, Його страждання, смерть і погребіння. Відкриття завіси, відкриття царських воріт і вихід зі Св. Дарами, - знаменують явлення Ісуса Христа після воскресіння; останнє пред’явлення людям Св. Дарів – вознесіння Ісуса Христа. Деякі з цих символів, які приписуються Літургії, безсумнівні, тому що вказуються в самім чині Літургії. Наприклад: ніхто не сумнівається, що священнодія Євхаристії і Причастя Тіла і Крові Христових служить не тільки згадкою, але самою дією того, що Сам Христос звершив на Тайній Вечері.

При поясненні Літургії та поведінці на ній, я не зупинився на цих символах, бо моєю метою було розкрити пояснення назв Літургії та зосередитись на поведінці при цих Літургіях.

15. Основні зауваження щодо поведінки в храмі.

а) Вам потрібно .

Як згадувалось вище, в храмі потрібно вести себе дуже пристойно, благовійно, так щоб не осквернити велич святині, і не накликати на себе гнів Божий.

Приходити на Службу Божу потрібно завчасно, десь за 5-10 хвилин до початку. (Бажано, звичайно, так робити відносно всієї відправи що має служитися).

При вході в храм мужчини знімають головний убір (шапки), згідно з постановою Ап. Павла: „Отож, чоловік покривати голови не повинен, бо він образ і слава Бога .” (І Кор 11, 7).

Жінки, на відміну від чоловіків, входять в храм з покритою головою, згідно слів Ап.Павла: „і кожна жінка, що молиться чи пророкує з головою відкритою, осоромлює тим свою голову, бо це є те саме, як була б вона виголена”. (І Кор 11;5).

Слід також пам’ятати, що жінці потрібно пристойно одягатися, відповідно до свого жіночого стану, не вдягати чоловічих одеж та утримуватись від різкого роду закрашень, бо це ж таки храм Божий!

В храмі не належиться тримати руки в кишенях та без потреби ходити по храму.

Сидіти в храмі дозволяється тільки по причині хвороби, сильної втому, чи старості.

б) Свічка

Важко собі уявити будь-який храм, в якому б не світили і не горіли свічки. Та й навіть каплички чи то будь-якого поставленого хреста.

Фактично, з малої воскової свічки починається наше практичне, зовнішнє християнство; так звикають до обряду. Блаженний Святий Симеон Солунський, як пояснювач Літургії ХV століття, говорить: „чистий віск означає чистоту і непорочність людей, які його приносять. Він приноситься в знак нашого розкаяння в упертості і самовільності. М’якість і гнучкість воску говорить про нашу готовність слухатися Бога.”

Церковна Свічка – це символ молитви віруючої людини. Свічки, які горять в храмі, являються виявленням благоговіння віруючих що моляться, їх любов і Жертви Богу, а також і радість духовного свята Церкви. Свічки своїм горінням, нагадують про невечірнє світло, яке у Царстві Небесному веселить душі праведників, що угодили Богу.

Свічка, яка горить перед іконою – це знак нашої віри і надії на благодатну Божу допомогу, яка завжди посилається всім, хто з вірою і молитвою з’єднується з Господом і Його святими. Звичайно зовсім не годиться ставити свічку формально та з „холодним” серцем. Зовнішня дія повинна обов’язково бути доповнена молитвою, хоча б найпростішою, своїми словами.

Без церковної свічки не обходиться Богослужіння, тому запалена свічка є присутня на багатьох церковних службах. Її тримають в руках новохрещенні і ті, які спричинилися стати в стан супружий (тобто в Таїнстві Шлюбу). При великій кількості запалених свічок звершується чин похорону. Прикриваючи вогонь свічки від вітру, богомольці йдуть на хрестний хід.

Немає також обов’язкових правил відносно того, куди і скільки можна ставити свічок. Їх покупка – це маленька жертва Богу, яка є добровільна і цілком доступна.

В деяких храмах при вході є застереження такого змісту: „просимо користуватися в храмі свічками, придбаними тільки в нас”. Певна річ, що коли людина приносить з собою свічку, вона й не знає, що ця свічка може й неосвячена?

Купуючи в храмі свічку – ви можете бути цілком впевнені в тому що вона освячена і благословенна.

Разом з тим що є у Православній Церкві, особливо підчас Таїнства Сповіді (Покаяння), віруючий, що прийшов на сповідь, приносить незапалену свічку в знак надії одержати від Господа прощення за свої гріхи і як дар Йому. Цю свічку, підходячи до священика, можна поставити на аналой (де лежать Євангелія і Хрест), хоча цей звичай притаманний в більшій мірі на сході України.

в) Церковна записка

Майже кожний християнин котрий часто ходить до церкви, знає, що таке церковна записка – це карточка з іменами людей, яка подається у вівтар священику чи іншій церковній прислузі для поминання (згадування: прочитування) „за здоров'я”, або „за упокій”. Але часто буває так, що записка прочитується неуважно і поквапливо. Вина тут не у священику, який читає імена, а у записках, які бувають з поганим почерком та багато іншими дефектами. Щоб цього не траплялося, то запам’ятайте собі такі основні правила:

1. Перш за все, на верху і посередині карточки пишіть за що молитися „за здоров'я” чи „упокій”;

2. Імена пишіть розбірливо, зрозуміло, акуратно;

3. Пишіть імена в родовому відмінку (на питання „кого?”) наприклад, - не Оля, Василь, Петро, - а: Ольгу, Василя, Петра і т.д.

4. Якщо хочете згадати священиків (чи священнослужителів), то вкажіть їх сан, повністю або в зрозумілому скороченні (наприклад: ієрея Миколая, протоєрея Димитрія, архієпископа Нікона); від найвищого сану до найнижчого;

5. Не потрібно вказувати прізвища, по-батькові, родинних значень, титулів, професій і такого іншого;

6. Якщо людина нехрещена, - в записку не пишемо: церква за нехрещених не молиться;

7. Не потрібно поминати за упокій людей святих Божих угодників, - тому що вони моляться за нас;

8. Згадуються в записці тільки ті, які носять християнські імена.

Записки, як правило, потрібно подавати до початку Літургії, або попередньо, так, щоб вони згадалися на проскомідії.

16. Богослужіння Православної Церкви:

а) Богослужби

У давні часи християни збиралися на молитву на протязі доби дев’ять раз. Через те у Православній Церкві повстало дев’ять засадничих служб, котрі мають своє символічне значення, а саме:

1. Вечірня – відправляється увечері. На ній ми дякуємо Богові за минулий день. Вечірня нагадує та охоплює період від створення світу до Благовіщення Пресвятої Діви Марії;

2. Повечір'я – (повечеріє) – відправляється звичайно після вечірні. Під час повечір'я ми милимо Бога, щоб Він дав нам, на сон грядущий, спокій тіла й душі;

3. Північниця – (полуношниця) – в минулі часи відправлялася опівночі, а тепер – служиться перед ранньою (утренею). В цій відправі Свята Церква нагадує нам про страшний суд Христа Ісуса, та будить нас до духовного бодріння;

4. Рання – (утреня) – відправляється рано і нагадує Різдво Христове та Його Воскресіння. В цій службі ми дякуємо Богові за минулу ніч, і просимо в Нього милосердя на наступний (наступаючий) день;

5. Перша година – (перший час) – служиться безпосередньо після ранньої (утрені), це є перша молитва на початку дня, підчас якої ми просимо Бога допомогти нам у сповненні (виконанні) заповідей Його;

6. Третя година – пригадує суд над Христом у Пилата і нагадує нам про Зішестя Святого Духа на Апостолів.

7. Шоста година – відправляється разом з третьою годиною, підчас першої частини Літургії, яка називається проскомідією. Шоста година пригадує про розп’яття Спасителя.

8. Дев’ята година – служиться перед вечірнею і пригадує смерть Спасителя на хресті;

9. Літургія – відправляється перед полуднем (обідом). Пригадує вона життя і науку Христа, останню вечерю і страждання Спасителя, як рівно ж його Воскресіння та Вознесіння. Під час Літургії відбувається таїнство Святого Причастя (Євхаристії), коли хліб і вино перетворюються у Найсвятіше Тіло і Кров Спасителя. (Про Літургію вже було сказано в попередніх пунктах).

В монастирях за приписом, ці служби звершувалися окремо одна від одної, кожна в окремий час доби, а саме:

північниця – опівночі;

утреня (рання) – зранку (перед світанням);

перша година – (за нашим часом) – у 7 год. ранку;

третя година – в 9 год. ранку;

шоста година – в 12 год. ранку;

Літургія, або обітниця – біля обіду;

дев’ята година – в 3 год. після обіду;

вечірня – ввечері;

повечір'я – після вечері (перед сном).

З бігом часу, виходячи з того, що люди мають заняття та роботу в особистому житті, то Церква вирішила звершувати всі дев’ять служб в три періоди доби:

зранку: північниця, рання, перша година;

перед обідом: 3-тя година, 6-та година і Божественна Літургія (або чинопослідування Зображальних, якщо не буває Літургії);

ввечері: 9-та година, вечірня, повечір’я.

Порядок церковних служб, які слідують одна за одною, повторюючись щодня, називається добовим колом.

Богослужіння за своїм змістом і за особливостями звершення церковних служб поділяється на два головних розділи: перший – охоплює період часу: всі неділі від Неділі всіх Святих до неділі митаря і фарисея; другий – від неділі митаря і фарисея до Неділі всіх Святих.

Також існує богослужінні тижневе (тобто з понеділка по п’ятницю), суботнє і недільне та святкове.

б) Облачення

Для звершення того чи іншого Богослужіння, Церковний Устав приписує кожному із чину священнослужителів і церковнослужителів одягатися (облачатися) у особливі одежі, які мають глибоко таємниче та символічне значення. Навіть у земному житті, ми самі, а особливо у святкові дні стараємося одягатися не як завжди, а святково, якнайкраще. Тож хіба той, хто служить Літургію, хто стоїть біля Святого Престолу може бути одягнений у звичайному одязі? Звичайно що ні!

„Священнослужителі покладають на себе особливі одіяння для того, щоб відокремитися не лише від інших, але й від самих себе, нічого не пам’ятати в собі подібного до людини, яка займається повсякденними, житейськими ділами, і щоб нагадати разом з тим про всю велич справжнього служіння. Так одягаючись, вони уподібнюються і зовнішнім виглядом Св. Апостолом та їхнім найближчим наступником”.

У храмі все повинно бути спрямоване до того, щоб людина забула про все земне, а думала тільки про вічне – небесне. Тому то й Церква приписує всім церковно- і священнослужителям одягати при богослужіннях особливі одежі.

Кожна ступінь священства має своє облачення. При чому у склад облачення вищих чинів завжди входить облачення нижчих чинів. Наприклад: диякон, крім своїх одеж, одягається в одежі читця; священик, крім священичих одеж, одягає дияконські одежі; єпископ, крім своїх одеж одягає всі одежі священика. Для кращого зрозуміння, давайте розглянемо усі одежі починаючи з найнижчої – ступеня четця:

Короткий фелон. Це одежа четця, перша одежа, яка одягається на четця. Короткий фелон має вигляд священичого фелона, тільки він дуже маленький, так що ледве закриває тільки плечі. Короткий фелон надівається на шию того, кого посвячують, і це в знак того, що він приходить під ярмо священства і посвячується на служіння Богові. Короткий фелон у четців тому, що ця ступінь тільки початок священства;

Стихар – (гр. стихаріон), пряма, довга, широка, із широкими рукавами одежа, яка покриває усе тіло. Стихар символізує „ризу спасіння і весільну одежу”, тобто він означає чисту і спокійну совість, непорочне життя і духовну радість;

Орар – (гр. ораріон), вузька, довга стрічка з пошитими на ній хрестиками, яку диякон носить на лівому плечі підчас богослужіння. Орар символізує ангельські крила, тому на орарі можуть бути вишиті слова ангельської пісні „Свят, свят, свят”;

Поручі – (гр. епіманікія) – короткі, маленькі нарукавники для звужування рукавів одягу священнослужителів. Саме цим вони служать для більшої зручності при відправі Богослужб та священнодіях. Поручі, тим хто їх одягає, нагадують про те, щоб вони надіялися не на свої сили, а на силу і допомогу Всемогутнього Бога. Поручі символізують ті шнури, якими були зв’язані руки Ісуса Христа підчас страждань.

Вище наведеними є облачення диякона. А тепер будуть перераховані облачення священиків (пресвітерів);

Підрясник – чорна, пряма, довга одежа з вузькими рукавами (з підшитим білим ковнірцем: в більшості випадків). Це найперша одежа всіх ступенів священства, монашества, а також студентства духовних навчальних закладів (з благословення ректора). Назва походить від того, що він одягається під рясу, та стихар;

Ряса – майже те саме що й підрясник. Відмінність лише в тому, що у ряси довгі, широкі рукави, та защіпається тільки вверху (біля шиї). Це є „вихідний” одяг священнослужителів, тому при звершенні Богослужіння він не використовується;

Єпітрахіль – (гр. епі – на; трахілос – шия) – одежа, подібна до дияконського ораря, тільки обгорнута навколо шиї і опускається аж до низу. Єпітрахіль символізує подвійну освячуючу благодать священика. Без єпітрахіля священик не може служити будь-якої служби. Можна сказати, що це найосновніше облачення серед всього облачення;

Пояс – (соні) – має вигляд стрічки, якою священик заперізується поверх підризника (стихаря) і єпітрахіля на час Богослужіння. Практично він використовується тоді, коли священик служить в повному облаченні*, під час всіх трьох Літургій.

Пояс символізує той рушник, яким спаситель підперізувався на Тайній Вечері, і означає зміцнюючу для священнослужителя Божественну силу для успішного його служіння;

Набедреник – чотирикутний довгастий плат (у вигляді ромба), прикрашений хрестом, який носить священик з правого боку. Набедреник означає духовний меч, котрим для священнослужителів є Слово Боже. Набедреник – це нагорода для священства;

Фелон – (гр. фелоніс) – риза. Фелон – це довга і широка одежа, яка покриває все тіло: без рукавів, і з отвором для голови. Фелон одягається поверх усіх інших одеж і покриває їх. Вона нагадує той одяг –багряницю, в яку воїни одягли Ісуса Христа під час суду над Ним у Пилата. Священику фелон нагадує про те, що при Богослужінні він неначе замінює Господа, який приніс Себе в жертву за людські гріхи; тому священик повинен облачатися правдою у всіх своїх ділах і радіти у Господі;

Священницький (нагрудний) хрест – восьмикінцевий (може бути і чотирикінцевий) хрест, якого священик носить поверх одежі. Він вказує на те, що священик відкрито виявляє (сповідує) своє віру в розп’ятого на хресті Господа нашого Ісуса Христа.

У вигляді нагород і відзнак, священиком даються: скуфія і камілавка (це головні убори) та палиця (подібна до набедреника), а за особливі заслуги – хрест з прикрасами (нагрудний) та мітра (головний убір).

Облачення архієрея (єпископа, архиєпископа, митрополита), є наступні:

Сакос – (гр. Qakkoс – мішок), означає одежу смутку, покори, покаяння (Єремії 48, 37, Лк.10. 13). Сакос є верхньою одежею, яка подібна до стихаря, тільки коротша, і прикрашена дзвіночками, які означають благовість Божого слова, що виходить із уст єпископа, тобто про постійну, невмовкаючу проповідь. Сакос має те саме значення що і фелон.

Омофор – слово грецьке, складене із слів ωµos (омос) – плече, і ферω (феро) – несу, що означає „ношений на плечі”. Омофор одягається поверх усіх одеж. Він має вигляд довгого полотна прикрашеного хрестами. Його одягають на архієрея так, що своєю серединою він обіймає обидва плеча, а кінцями низько звисає спереду і ззаді. Омофор символізує заблудлу овечку, тобто весь грішний люд, а єпископ одягнений у таку одежу є образ Христа Спасителя, Котрий, як добрий пастир взяв на свої рамена заблудлу овечку і приніс до праведного стада, тобто до ангелів, у дім Небесного Отця;

Набедреник – (згадувалось вище);

Палиця – це також плат (подібний до набедреника) із зображенням хреста, тільки має вигляд чотирикутника (квадрата), який прикріплюється на бедро і одягається через голову. Набедреник і палиця означають духовний меч, або Слово Боже, яким пастир Церкви повинен знищувати всяке заблудження і безчестя;

Панагія – це невелика, кругла Ікона Божої Матері, а інколи Самого Спасителя, яку архієрей носить на грудях підчас Богослужіння, але й не тільки при Богослужінні, але й в інший час в знак постійної згадки і пам'яті про Бога. Панагія слово грецьке і означає „всесвята” від слова: Паζ (пас) – весь, і (arioc) – святий. Панагією інколи нагороджують і архімандритів (настоятелів монастирів);

Хрест – його архієрей носить на грудях (біля панагії) в знак того, що він, як і всі священнослужителі носять особливий хрест поверх священних одеж для постійного нагадування що вони не тільки повинні носити Господа у своєму серці, але і перед всіми його визнавати, і служать прикладом для віруючих у несінні внутрішнього Хреста;

Мітра – (гр. (мітрос) - зв’язую), - означає пов’язку, діадему, вінець. Мітра – царська прикраса; дається вона як нагорода за заслуги перед Церквою. Той хто носить її – є митрофорним. Коли священнослужитель служить у мітрі, то підчас служби він символізує Христа, як Царя Слави. Мітра – знак влади, яка дається служителю Церкви. Крім того, вона нагадує терновий вінець, котрий був надітий на голову Спасителя, і той судар, яким була обвита голова Погребенного і Воскреслого Ісуса. Мітра або архиєрейська шапка (іноді так називається мітра в богослужбових книгах), відповідає старозавітному кидару (так називалась шапка старозавітного первосвященика, яка одягалась на його голову під час звершення Богослужіння). Мітри даються також архимандритам і деяким протоєреям за особливо ревне і корисне служіння Церкви. Мітру священика від мітри архієрея (Владики) можна відрізнити за наступною ознакою: мітра архієрея має на верху (маківці) хрест, а священика мітра є без хреста;

Мантія (гр.μαυσυ (мансін) – верхня одежа). Це верхня одежа монахів і архієреїв. Вона не має рукавів і покриває усе тіло крім голови. Мантія означає Все покриваючу силу Божу, а також строгість, благоговіння, і покору монашого життя. Архиєрейська мантія відрізняється від монашої тим, що вона є лілового, вишневого, або іншого якогось кольору, а монаша мантія – чорного кольору. А також на архиєрейській мантії є нашиті скрижалі і джерела:

Скрижалі – чотирикутні плати кольорової матерії, що нашиваються на верхні і нижні краї мантії. Вони символізують Старий і Новий Заповіти, звідки священнослужителі повинні почерпати науку. Джерела – стрічки (лєнти) білого і червоного кольорів, що теж нашиваються вздовж мантії і символізують промені та стежки науки, що витікають із двох Заповітів, які проповідуються єпископам.

Всі священичі одежі посвячуються особливими молитвами і окроплюються священною водою. Священнослужителі одягають їх з молитвою, благоговінням, та цілуванням. Своїм блиском, гарним виглядом, та чистотою, вони нагадують священикам про святість взятого ними на себе високого служіння.

Крім згаданих архиєрейських облачань, вживаються ще й такі предмети: жезл або посох (тростина), рипіди, дикирій і трикирій, та орлеці:.

Жезл – (посох, або тростина), дається архиєреям після хіротонії їх у єпископський сан, як знак його влади над підлеглими йому, і батьківської опіки над своєю паствою. Жезл означає владу Святого Духа, утвердження і спасіння людей, силу правильно вести, карати непокірних, а тих хто віддалився збирати біля себе. Змієвидні голови на жезлі означають мудрість архипастирської діяльності, а хрест – символ перемоги, утвердження християнської віри, і показує, що архієрей повинен пасти своє стадо в ім'я і славу Христа Ісуса. До жезла прикріплюється плат, який називається сулок. Жезл без змієвидних голівок і сулка дається архімандритам і ігуменам, а також ігуменям (настоятельницям жіночих монастирів), як знак їхньої влади над монастирем;

Рипіди – це круглі зображення Херувимів, що прикріплені до довгої ручки. По грецьки ріπібіоν (ріпідіон) – опахало (вітрила), які колись робились із тонких шкір або павлінових пір’їнок і вживались для відігнання комах, щоб вони не попали в Св.Чашу де знаходяться Тіло і Кров Христові. З бігом часу їх стали робити із дорогих металів із зображенням Херувимів, за зразком старозавітніх Херувимів, що затінювали в Скинії, а потім в Соломоновому храмі Ковчег Завіту.

Рипіди символізують проникнення небесних Сил в тайну спасіння людей сповнену Господом, і нагадують тим, хто служать і моляться, що у храмі за Богослужінням є присутні ангели;

Дикирій і трикирій – це двосвічник і трисвічник, якими архієрей підчас Богослужіння, благословляє вірних обома руками. Вони означають світло Євангельського вчення. Дикирій знаменує два єства в Ісусі Христі – Божественне і людське, а трикирій – символізує тайну Пресвятої Трійці;

Орлеці – це невеликі круглі ковбики з зображенням орла, що має сіяння – ореол навколо голови. Крім орла на орлеці є зображення міста, як місце прибуття, влади, і керівництво єпископа у місті. Ореол тут вказує на висоту і чистоту богословської науки єпископа, а сяйво (ясність) навколо голови орла – символізує світ від науки єпископа. Орлеці ставляться архієрею під ноги, і таким чином нагадують йому, що він своїм життям і наукою, повинен як орел підніматися над всім земним і тягнутися до вищого, вічного, небесного.

в) Богослужбові кольори

Вище було описане облачення диякона, священика, архієрея. Але як відомо, всі облачення пошиваються, тому і є різного кольору. Кольорову гаму облачень складають усі кольори райдуги: червоний, жовтий, оранжевий, зелений, голубий, синій, фіолетовий, та їх сукупність – білий та чорний кольори. Кожний колір відповідає окремій групі святкових днів або днів посту.

В білих одежах служать у великі свята: Різдва Христового, Богоявлення, Вознесіння, Преображення, Благовіщення, а також Пасхальну ранню. Використовують білі облачення також для звершення хрещення; і похоронив маленьких дітей (до 7 років). Цей колір є символом Божественного неістотного світу.

В червоному кольорі продовжують богослужіння Пасхи і залишається незмінним до свята Вознесіння. Цей символ невідречення, гарячої любові Божої до людського роду. Але це також кольори крові, і тому в червоному або багряних ризах відправляють служби в честь мучеників.

Жовтий, золотий, а також оранжевий кольори, являються кольорами слави, величі, та достойності. Вони використовуються у недільні дні як дні Господа – Царя Слави; а також в золотих одежах служаться служби Божим помазаникам – пророкам, апостолам і святителям.

Зелений колір – це злиття жовтого і голубого. Облачення такого кольору одягають в дні пам'яті преподобних; і свідчить про те, що їх монаший подвиг оживотворює людину єднанням з Христом (жовтий колір) і підносить його на небо (голубий). В зеленому кольорі всіх відтінків за древньою традицією служать в день Святої Трійці (Зелена Неділя), Шуткову (Цвітну Неділю), та Понеділок Святого Духа.

Голубий або синій – кольори свят Пресвятої Богородиці. Це колір неба і відповідає вченню про Божу Матір, яка вмістила Небожителя у Своїй Пречистій утробі.

Фіолетовий колір прийнятий для Богослужіння в дні пам'яті Хреста Господнього. В ньому з’єднаний червоний – колір крові Христової і Воскресіння, а також синій, який вказує, що Хрест відкрив нам дорогу в небо.

Чорний або темно-коричневий кольори найбільш близькі за значенням для днів Великого Посту. Це символ відречення від мирської суєти, колір плачу і покаяння.

17. Таїнства Православної Церкви.

Загальне і особисте богослужіння.

В загальне Богослужіння входить круг служб, які звершуються на протязі доби, седмиці (тижня), місяця і року. В цьому Богослужінні бере участь вся повнота членів Церкви, приходячи в багато чисельні храми. Але в центрі цих служб стоїть Божественна Євхаристія. А всі інші служби: вечірня, повечір’я, півничниця, рання, часи (години) духовно готують членів Церкви до достойної участі в Євхаристії.

Особисте Богослужіння, виділяється з цього круга Богослужінь, враховуючи особисті потреби кожного християнина і приспособлюючись до обстановки і можливостям життя кожної людини. В цей вид Богослужінь, входять Таїнства, і обряди (або чини) Церкви, під час яких пастирю приходиться індивідуально впливати на життя кожної віруючої людини, несучи їй Боже благословення, і духовно його обновляючи.

Поняття про Таїнства.

Слово „таїнство” (μυστηρίου) взято з писання, в якому воно означає „Тайну спасіння” світу Сином Божим (І Тим. 3, 16), і церковні „священнодійства” або відношення цієї тайни до життя віруючих (І Кор. 4, 1, Еф. 5, 32). Як тайна спасіння світу звершена Богом, так і таїнства Церкви встановлені самим Господом, і саме в той час, коли Спаситель своєю смертю і воскресінням звершив викуплення світу, ввійшов у свою Славу і відкрив для віруючих у всій повноті джерело Божої благодаті або спасительної сили Божої. Таїнства Церкви це такі священнодійства, в яких при виголошенні таїнств енних слів, під видимими знаками, таїнственно і невидимо діє на віруючого благодать Божа. Як при творенні світу Творець говорив: „Нехай буде світло і силою слова його „стало світло” так і при виголошенні слів таїнства діє на людину благодать Божа.

В Таїнствах Бог служить для людини в її спасінні, і людина у відповідь наповнюється впевненістю і рішучістю служити Богу і людям. Це Боже служіння приносить людині святе, небесне збереження життя, щоб вона могла стати причасницею тайн Царства Божого і зрозуміти волю Божу відносно себе. В таїнствах Царство Небесне наближається до людини настільки близько, що благодатною силою його звершується вища міра освяченням самим чуттям нашого єства через видимі священнодії. Слід зазначити, що в кожному Таїнстві на людину сходить особливий дар Божественної благодаті.

Види священнодійств (Обрядів) і їх значення.

„Обряд („взятий самий по собі”), - говорить священик Павло Флоренський – є істотна орієнтовність на Бога, в тілі прийшовшого, всього нашого життя”.

В таких моментах життя як велике освячення води на передодні і в саме свято Хрещення Господнього (Богоявлення), мале освячення води, монаший постриг, освячення храму і його приналежностей, освячення дому, освячення плодів і речей – у всьому цьому і в багато іншому святою Церквою споглядається та ж тайна життя: Бог дає людині святе збереження життя своїм наближенням до нього „входом, як в дім Закхея” (із молитви - тропаря на освячення дому).

Ці обряди, що самостійно існують, також явлення тайни спасіння, де Боже і людське з’єднуються воєдино. В результаті людське, яке є само по собі включається в процес спасіння людей сином Божим, а в людське вливається святість, яка походить від Бога. Обряди введені в храмове і особисте життя християнина для того, щоб через них благословення Боже сходило на життя і діяльність людини, святістю і благом, укріплюючи її духовні сили, а також всі моменти її життя.

Православна Церква вірує, що кожний звершений нею обряд має опреділення освячуючи, обновляючи і укріплюючи дійство, чи дію на людину.

Християнські обряди умовно діляться на три види:

1. Обряди богослужбові – це ті священнодії, які являються частиною літургійного життя Церкви: мирування віруючих освяченим елеєм на ранній, велике освячення води, освячення артоса в перший день Пасхи, виніс святої Плащаниці у Велику п’ятницю і т.д.

2. Обряди, освячуючи життєві потреби людей: поминання померлих, освячення житла (будівлі), продуктів, добрих починань (посту, навчання, подорожі, будівництв дому та ін.).

3. Обряди символічні. Вони служать для виявлення різних релігійних ідей, і сприймаються в православ’ї, як шлях до розмови з Богом. Так, хрестне знамення звершується на згадку хрестних страждань Христа Спасителя і разом з тим служить реальним способом для охорони людини від впливу злих демонських сил.

Сім святих Таїнств:

а) Таїнство Хрещення

Хрещення є Таїнство в якому віруючий, при триразовім зануренні тіла у воду, із призванням Бога, Отця, і Сина, і Святого Духа, помирає для життя тілесного, гріховного, і народжується від Духа Святого в життя духовне, святе.

Так, в Таїнстві Хрещення дається благодать, яка очищує від гріха і освячує людину. Для цього людина повинна бути навчена істинам віри, в покаянні осудити свої гріхи і всяку нечистоту, і тоді стати перед Христом Спасителем, щоб народитися „від води і Духа” (Ів. 3, 5)і стати членом Христової Церкви і наслідником Царства Божого. По любові і милосердя Ісуса Христа, той що приймає Таїнство, триразово занурюється в святі води купелі Хрещення „в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа” (Мтв. 28, 19), таїнственно і діючи очищується від гріхів, і „оправданою та освяченою” людина вводиться в нове життя, як святий член Тіла Христового – Церкви. В цьому Таїнстві освячуються всі сили людини: розум, почуття і воля, щоб кожна із них, і всі разом, єдино служили з Христом, приймали і становили сутність нового життя, і ставали її учасником.

У Православних та Католицьких Церквах, Таїнство Хрещення, як правило звершується над дітьми – немовлятами. Хрещення над немовлятами заперечують сектанти, мовлячи що людина повинна приймати хрещення в зрілому віці, тобто тоді, коли вона повністю може розуміти зміст цього Таїнства та усвідомлювати істини віри. Відносно цього заперечення можна сказати наступне: що ні святе Письмо, ні святі Отці Церкви, не забороняють хрестити немовлят. Священнодійство Хрещення повинно звершуватися над всіма, хто звертає „від темряви до світла, і від влади сатани до Бога” (Дії 26, 18). В Євангелії від Марка говориться, - що коли діти хотіли підійти до Ісуса, та учні не пускали їх, тоді Ісус бачивши це, сказав: „Пустіть дітей приходити до Мене, і не забороняйте їм, бо таких є Царство Боже” (Мр. 10, 14). Дійсним є той факт, що діти отримують благодатні обітниці, які даруються в Хрещенні. Саме це, стверджує ап. Петро всім першим слухачам його проповіді, запропонувавши в Хрещенні отримати прощення гріхів. „Вам, - говорить він, - належить бо ця обітниця (тобто обітниця Хрещення, прощення гріхів і благодаті Божої) і для дітей ваших та й для всіх тих, що далеко, скільки б їх покликав Господь, наш Бог”. (Дії 2, 39). Можна було б наводити багато прикладів та на разі достатньо й цього, бо для того, хто вірує, немає запитань, а для того хто не вірує, - немає відповіді.

Самому хрещенню передує цілий ряд особливих молитовних чинів. Насамперед, - жінці, що народила дитя, тобто у перший день по народженні дитини священиком мають вичитатися особливі на це молитви, через котрі подається благословення матері на скоре видужання від породільних недуг, а дитині на збереження від духу чародійства (від наповнених духом заздрощів злих людей), через, яке, ніжне тіло дитини легко піддається різноманітними хворобам.

У восьмий день після народження дитини, через молитву священика дитина отримує християнське ім'я, в честь того чи іншого святого. Саме у восьмий день звершується Таїнство Хрещення. Хрещення повинно здійснюватися у храмі, і лише за винятком – дома. Для цього батьки наперед домовляються зі священиком про час та місце звершення Таїнства. Також батьки обирають собі кумів (восприємників) переважно – родичів. Восприємників чи кумів – звуть хресними батьками, тому що на них накладається відповідальність вчити і наставляти хрещеника вірі. Слово „кум” – турецько-татарське, і означає „друг”, „коханий”. Як правило, хресних батьків та матерів, батьки беруть декілька. Якщо хрестять дитину, то потрібно щоб вона була повита в білу крижму.

Входячи в храм, зупиняються при вході, або біля купелі таким чином: куми (мужчини) з однієї сторони, а куми (жінки) – з іншої. В Церкві прийнято так, якщо хрестять хлопчика, то спочатку на руках тримає немовля – хресна мати, а якщо дівчинку – то хресний батько. Хресні батьки обов’язково повинні бути віруючими, побожними, щоб на майбутнє змогли вчити віри свого похресника; а також повинні знати напам’ять: „Символ Віри” (тобто „Вірую .”). Стоячи в храмі, перед Таїнством Хрещення, якщо дитина – то за неї дають обіцянки відречення хресні батьки, або дорослий, що має хреститися дає обіцянки відречення від сатани і всіх його темних та гріховних справ. А потім даються обіцянки вірно служити Христу і вирити в Нього як Царя і Бога. Цей чин супроводжується молитвами священика і називається „чин оголошених” (тобто не хрещених). Потім всі промовляють молитву „Вірую”. Згодом всі частини тіла хрещеника помазується освяченим маслом у знак його готовності вступити в духовну боротьбу з ворогом людського роду – дияволом. Саме в цей час, дитинку потрібно розповити, щоб священик міг легко помазати немовля.

Помазавши усе тіло, хрестить його священик і тричі занурює, чи зливає водою (спеціально для цього освячену), тримаючи просто обличчям до сходу, виголошує: „Охрещується раб Божий (ім'я) в ім'я Отця, амінь, і Сина, амінь, і Святого Духа, амінь”. Ці слова означають, що людина прийняла Хрещення в ім'я Святої Трійці. А триразове занурення символізує триденну смерть і воскресіння Христа. Після охрещення священик умиває руки, співаючи разом з народом три рази псалом 31-й. Після цього на хрещеника одягають білі одежі (сорочку або білі пелени) та нагрудний хрест, взнак своєї ангельської чистоти та готовності нести тягар хреста. Це відбувається при співі тропаря „Ризу подай мені світлу .”

Нове життя отримане у Хрещенні потребує від людини постійної духовної роботи над собою. Для цього потрібні духовні сили. І ці сили християнин отримує від Бога у Таїнстві Миропомазання.

б) Таїнство Миропомазання

За звичай, на практиці, це Таїнство Миропомазання здійснюється саме над хрещеником разом із Таїнством Святого Хрещення. Це Таїнство Миропомазання, називається так тому, що охрещену людину священик помазує особливим маслом, тобто святим миром, яке освячується у Великий Четвер (перед Великоднем) особою ахиєрейського сану. Святе миро, є носієм благодаті Святого Духа. При словах: „Печать дару Духа Святого. Амінь”, священик помазує охрещуваного святим миром чинячи знак хреста: на чолі, очах, носі і устах, на обох вухах, грудях, руках, ногах. Через це Таїнство на християнина сходить сила Святого Духа. Миропомазання укріплює людину на шляху віри, збільшує її здібність свідчити про Христа своїм життя у всіх обставинах, а також бути вірним і діяльним членом Церкви Христової.

Це Таїнство, завершує благодатний процес вступлення нового члена у Церкву і ставить його рівним серед вірних. Участь в цьому Таїнстві дозволяє новому члену Церкви бути учасником Тіла і Крові Христових.

Після помазання хрещеника святим миром, священик із кумами (в котрій церкві це здійснюється) та дитиною, обходить навколо хрестильниці (купелі). Після цього співається прокімен і читається Апостол та Євангеліє. Далі слідують молитви на омивання частин тіла помазаних святим миром. Після цього твориться постриг волосся на голові новонародженого. Острижене волосся зберігається дома у чистому, достойному місці, разом з білими одежами хрещеника, але на практиці можна зустріти й таке, що волосся острижене зразу спалюється. Але всі ці обряди можуть бути змінені, або опущено в залежності від традиції даної парафії.

Після постригу волосся дитини, виголошується потрійна ектенія, і твориться відпуст.

На 40-й день після пологів мати очищена й обмита приносить дитину до церкви для вводин (в требниках так звана „молитва над матір’ю в сороковий день” після народження дитини) в присутності кумів, і всі зупиняються в притворі храму. Мати бере дитя на руки, ставши на порозі храму на коліна. Священик в Єпітрахілі, ставши біля матері з дитиною виголошує належні для цього молитви. Мати під час читання молитов, схиляє голову. Після молитви „Боже Отче Вседержителю, Ти через Ісаіію .” якщо дитина охрещена, бере її на руки і в дверях храму творить нею, образ хреста промовляючи „Воцерковлюється раб, (чи раба) Божий .” далі вносять до церкви, промовляючи: „Увійде в дім твій ” Якщо це хлопчик, то священик південними дверима вносить його до Св. вівтаря, і ставши перед св. Престолом тричі виголошує „Воцерковлюється раб Божий .” і вносить дитя північними дверима на столею промовляє: „Нині відпускаєш .”, якщо це дівчинка, то несе тільки до Райських дверей і там промовляє: „Нині відпускаєш .” Після цього священик кладе перед Райськими дверима й окроплює освяченою водою; після чого хресний батько, тричі вклонившись бере дитину й відходить, або дитину безпосередньо (якщо немає в даний час хресного батька), віддають матері на руки. А священик вторить відпуст. Після вводин мати й дитина повинні залишатися в храмі. Мати сповідається, а за Св. Літургією мати причащається. Але слід підкреслити наступне, що на практиці, чин вводин (тобто воцерковлення дитини) є декількох видів, в зв'язку з місцевими звичаями, і тому подане воцерковлення не слід вважати всюди визнаним і всюди прийнятим, так, як тут подано.

Воцерковлення свідчить, що дитя являє собою принесенням Богу і поклоніння своєму Створителю. Доступ в Храм Божий ми маємо через страждання за нас на Христі Сина Божого і Новий член Христової Церкви вводиться в храм через образ Христа, який накреслюється дитям при словах воцерковлення, бо кожній людині, яка прийняла хрещення, належиться взяти свій Хрест і йти за Христом (Мрк. 8, 34). А принесення дитини у вівтар вказує на те, що природніх сил недостатньо для введення людини в духовне життя: бо ці сили дарує Свята Церква і її Таїнствах та богослужінні. Мати, яка прийняла дитину на руки з рук священика після воцерковлення, повинна усвідомити, що саме з цього моменту дитя дається їй самим Господом, і що вона зобов’язується цю дитину виховувати духовно та морально, „поки образ Христа не відіб’ється в нас” (Гал. 4; 19).

в) Таїнство Покаяння (Сповідь)

„Покаяння – це таїнство, в якому християнин, що відверто визнає свої гріхи перед священиком і виявляє тверду волю покаятися, отримує відпущення гріхів видимо від священика, а невидимо від самого Господа нашого Ісуса Христа”. Саме таке визначення Покаяння дає Православний катехізис. Попередньо згадувалось про Таїнство Хрещення: воно змиває гріхи, але не звільняє християнина від них на протязі всього життя. І завдяки хрещенню пізнається жахливість гріха. Виникає питання: „Як позбутися подальших гріхів після хрещення?”. Відповідь одна: через Таїнство Покаяння, тобто Сповідь.

У сповіді ми отримуємо можливості покаятися перед Богом за вчинені нами гріхи, та одержати від Нього прощення за ці гріхи. Бо „Кожен хто чинить гріх, чинить і беззаконня. Бо гріх – то беззаконня” (І Йоана 3, 4), тому й людині потрібно позбутися гріхів, бо кожний гріх віддаляє від Бога, від людей, забруднює совість і побуджує нас, до небажання розкаятися в гріхах.

Коли людина не сповідається рік, другий і так дальше, то її вже до цього не тягне, і вона як правило, може стати рабом гріха, - а це є жахливо! Але щоб направити своє життя на шлях вічності, шлях життя, то нам потрібно каятися, сповідатися. Сповідь нам відома ще з апостольських часів, про що свідчить книга „Діянь Апостолів” (19, 18), що „і багато-хто з тих, що ввірували, приходили визнаючи та відкриваючи вчинки свої”.

Мета покаяння полягає у видужанні і воскресінні душі для нового поновлення порушеного зв'язку з Богом і служіння йому. Благодать Божа в Таїнстві Покаяння прощає гріховну вину, виліковує і оживотворює душу, надає сили більше не грішити, але накопичувати і збагачуватись чеснотами.

Приступаючи до Святого Причастя, необхідно належно підготуватися. Щоб отримати відпущення гріхів у святому Таїнстві сповіді, тому, хто сповідається, треба приготуватись до неї щирою молитвою, постом, примиренням з людьми, християнсько-смиренною поведінкою. Це допомагає краще побачити свої гріхи і зосередитись на головній гріховній недузі. Усвідомлюючи свої провини, людина що кається, повинна відчути щирий жаль і душевну біль за вчинені гріхи, а також осудити та зненавидіти гріхи. З вірою і надією на Боже милосердя твердо вирішити відкинути і почати нове життя в Бозі. Щоб полегшити сповідь, потрібно належно до неї підготуватись, обдумуючи свої гріхи за порядком Божих заповідей. Дуже важливо кожному, хто готується до сповіді, відчути і зберегти міру глибини самопізнання. В процесі підготовки до сповіді потрібно постійно просити у Господа допомоги для просвічення та охорони.

1. В першу чергу слід згадати вчинені гріхи і зробити їх перелік;

2. Збудити в собі жаль за вчинені гріхи;

3. Згадати про примирення з ближніми;

4. Згадати про свою поведінку від останньої сповіді до наступної;

5. Після покаяного аналізу окремих гріховних настроїв можна подумати про загальний дух свого життя;

6. Постановити направитись;

7. Визнати гріхи перед священиком у сповіді;

8. Відбути належну покуту (епітимію) накладену священиком за вчинені гріхи.

В багатьох молитвословах (молитовниках) вміщується у складі вечірнього правила, особливе щоденне сповідання гріхів перед Богом, де перераховані основні види гріховних станів та вчинків.

Уставом Церкви, для тих, хто достойно хоче причаститися Святих Христових Тіла і Крові, здавна існують вимоги, а саме:

1. піст від 1 до 7 день (в крайньому випадку 2-3- дня до сповіді). Як правило, Сповідь і Причастя відбуваються в один день, або – сповідь вечером, за вечірнім богослужінням, а Причастя – ранком на Літургії;

2. стримання від шлюбних зносин;

3. більше і усердніше молитись, дома ранком, ввечері, тобто молитовно себе підготовляти;

4. відвідувати церковні богослужіння;

5. дома прочитати канони: покаянний Господу Ісуса Христу, Божій Матері, до Святого Причастя і Ангелу Хоронителю;

слід знати, що сповідатися потрібно до початку Служби Божої (Літургії), а в крайньому випадку до Херувимської пісні. Без сповіді ніхто, крім дітей до 7-ми років, неможе бути депущений до Святого Причастя – це неймовірний гріх.

Сповідь проходить у храмі, і лише в окремих випадках (якщо людини хвора, старшого віку, яка не може прийти в храм), - звершується вдома. Сповідь проходить перед Євангелієм та зображенням Хреста Господнього, в присутності священика. Священик у Сповіді являється свідком нашого покаяння, і власне йому дається від Бога благодать просити прощення за наші гріхи та право пастирської настанови чи поради, як з цими гріхами краще боротися. Не потрібно ні в якому разі таїти гріха перед священиком – це важкий гріх.

Коли священик стоїть біля аналоя, на якому лежать Євангелія і Хрест, то приступивши до священика, перехрестись, поцілуй Святий Хрест, поклади два пальці правої руки на Євангеліє і сповідайся перед Спасителем твоїм Ісусом Христом, а священик уважно і тихо питає сповідника, й за кожним питанням очікує відповіді. І якщо той з каяттям відкриває і сповідає свої гріхи, то священик йому каже: „Нахилися”. Тоді сповідник нахиляє свою голову, кладе праву свою руку до серця і промовляє: „Боже, будь милостивий до мене грішного і прости мені всі гріхи мої, як простив ти, з свого чоловіколюбства: митареві, фарисеєві, блудниці і Савлові, що гнав Тебе”. Після цього сповідник іде на своє попереднє місце в храмі і слухає Літургію, хоча в західних регіонах України сповідь відбувається дещо інакше: священик вислуховує сповідника сидячи.

г) Таїнство Євхаристії (Причастя)

Ось і все виконано. Дослуховується Літургія, і при часник готовий з’єднатися з Христом. Відкриваються Царські двері, чуємо виголос: „Зі страхом Божим і вірою приступіть”. Так, саме віра і страх Божий повинні залишитися в серці кожного, який підходить до Святої Чаші.

„Причастя є таїнство, в якому віруючий під видом хліба і вина споживає (причащається) самого Тіла й Крові Господа нашого Ісуса Христа на відпущення гріхів і в життя Вічне”. (Православний катехізис). Приготування Святих Дарів для Причастя здійснюється на Євхаристії, тому це Таїнство і має подвійну назву – Причастя чи Євхаристія. (Про це детально написано в попередніх пунктах 12, 14 (Літургія Вірних). Підходячи до Чаші потрібно дотримуватись наступних правил:

- Перед Чашею потрібно зробити земний уклін, а якщо при часників багато, то щоб не штовхатись, то це потрібно зробити заздалегідь;

- Коли відкриваються Царські двері та після виголосу священика, потрібно вислухати молитву, яку читає священик перед Причастям „Вірую Господи, і визнаю .”

- Треба перехреститись і скласти руки хрестоподібно на груди так, щоб права рука була поверх лівої, і таким чином причащатися;

- Підходити потрібно з правої сторони, а виходити з лівої;

- Спочатку першими пустити до Причастя дітей, старших за віком та немічних, а потім всі решту;

- Жінкам перед причастям, потрібно стерти губну помаду;

- Підходячи до Чаші, треба голосно і чітко назвати своє повне ім'я;

- Прийнявши Святі Дари, розтерти, якщо це необхідно, (але тільки язиком до піднебінням) і зразу ж споживати;

- Прийнявши Святе Причастя, чекати поки платком витеруть наші уста (а якщо цього немає кому зробити, то треба це зробити самим). Тоді з благоговінням цілуємо нижню частину Чаші (як ребро Христове);

- Неможна доторкатись до Чаші руками, і цілувати руку священика;

- Біля Чаші хреститися не бажано;

- Потім відходимо запивати теплотою і стаємо на своє місце у храмі, чекаючи закінчення Божественної Літургії;

- Тільки після цього всього можна розмовляти;

- Причащатися можна тільки один раз і день, і тільки після сповіді;

- В день причастя не прийнято ставати на коліна, лише за винятком поклонів перед Плащаницею Христовою, у Велику Суботу, колінопреклонних молитов у день святої Троїці;

- В день Причастя також забороняється плювати;

- Потрібно також вислухати в храмі або прочитати дома подячні молитви після Святого причастя;

- Необхідно потурбуватись про те, щоб своєю поведінкою у повсякденному житті якомога довше утримати в серці дорого гостя – Спасителя нашого Ісуса Христа.

Причащатися необхідно якомога частіше, принаймні кожен раз у чотири пости, та в день тезоіменитства (іменин), в крайньому випадку – один раз на рік (бажано у Великий піст „чотиридесятницю”). Деякі побожні християни зберігають благочестивий звичай – вони Причащаються після сповіді у всі великі християнські свята.

д) Таїнство Єлеосвячення (Єлеопомазання, маслосвяття, соборування)

„Чи страждає хто з Вас? Нехай молиться! Чи тішиться хтось? Нехай співає псалми! Чи хворіє хто з Вас? Хай покличе посвітерів церкви і над ним хай помоляться, намастивши його оливою в Господнє ім'я і молитва віри вздоровить недужого, і Господь його підійме, а коли він гріхи був учинив, то вони йому простяться. Отже, признавайся один перед одним у своїх прогріхах, і моліться один за одного, щоб Вам уздоровитись. Бо дуже могутня, ревна молитва праведного!”. Так описує про дію та значення Тайни Єлеопомазання Апостол Яків у своєму посланні в 5-му розділі з 13 – по 16-й вірші. І святий Апостол і Євангеліст Марко пише: „і багато вигонили демонів, і оливою хворих багато намащували – і оздоровляли (Мрк. 6, 13). За час свого земного життя, за час свого трьохлітнього служіння на землі, Ісус Христос багато зцілював і оздоровляв хворих, немічних та недужих. Коли ж Господь наш Ісус Христос доручив своїй Церкві велику справу спасіння людей, обіцяв дати на поміч свою непереможну силу, сказавши до Апостолів: „Збудую Церкву мою, і сили пекельні не подолають її”. (Мт. 16, 18). І ця сила незмінно перебуває в Церкві згідно ж його наступних слів: „І ось Я з вами в усі дні до кінця віку”. (Мт. 28, 20). І саме тому, Церква сьогодні продовжує зціляючу дію Спасителя, коли помазує вірних своїх (хворих) оливою, у святій Тайні Єлеопомазання.

В Таїнстві цьому, священик хрестоподібно помазує хворому частини тіла, бо Христос піклується цілою нашою істотою. За словами Апостола, що: „ваше тіло то храм Духа Святого” (І Кор. 6, 19).

Тайна це є не тільки для тих, що очікують смерті, а для всіх, що потребують Божого Благословення в Поважній недузі і бажають повернутися до здоров'я і оздоровлення душі та тіла.

Головний зміст співів і ектеній, творить молитва-формула до Бога про зцілення хворого і про відпущення йому гріхів „Отче святий, лікарю душ і тіл .”. Отже, єлеопомазання –це таїнство зцілення. Чин тайни Єлеопомазання зветься ще соборуванням тому – що його повинні звершувати сім священиків (тобто Собор). Священики правлять цей Чин тільки у світлих ризах (облаченнях). А коли не може бути сім священиків, то править кілька священиків, і в крайньому разі – один.

Це таїнство можна служити в домі хворої людини, або в Церкві, якщо хворий може ходити. Перед Таїнством належиться конче висповідатись: причащатись можна після соборування, а в разі заради страху смертного, - причастити потрібно до соборування.

Коли Таїнство звершується вдома хворого, то у кімнаті ставиться стіл так, щоб священик молився на схід або до ікон у хаті і відповідно гарно застелюється. На столі ставиться блюдо або будь-яка посудина з пшеницею, на неї посередині ставиться посудина з елеєм. Навколо в пшеницю втикаються сім свічок та сім маленьких помазків (патичків) для Помазання, обвитих в кінці ватою. Тут ще на стіл ставиться Святе Євангеліє і Хрест.

Якщо править один священик (бо на практиці це властиво) читає все те, що призначене сімом священикам і помазує Святим Єлеєм сім раз. Ті свічки, що в пшениці, запалюються за чергою читань Євангелія, - тобто котра Євангелія читається, то та свічка й запалюється. Так же само вживаються за чергою і помазки для Помазання.

Засвічена свічка горить уже до кінця Чину Маслосвяття.

Після закінчення тайни Єлеосвячення, хворий вклоняється священикові (або всім священикам) проказуючи: „Поблагослови (віть) – Отче Святий і прости мене грішного” (тричі) і взявши благословення і прощення, хворий прославляє Господа.

е) Таїнство Шлюбу

Православний катехізис митрополита Філарета, дає таке визначення шлюбу: „Шлюб – це таїнство, в якому при свобідній перед священиком і Церквою обіцянці молодого і нареченої взаємної подружньої вірності, благословляється їх подружній зв’язок, на подобу духовного союзу Христа з Церквою, і випрошується їм благодать чистої однодушності для благословенного народження і християнського виховання дітей”.

Таїнство шлюбу повинно відбуватися тільки в храмі, надзвичайно урочисто, в якому є глибока і повчальна символіка. Вінчатися потрібно до початку супружнього життя. Супружнє життя без благословення Церкви, тобто без цього Таїнства є блудом та беззаконним співжиттям. І лише з якихось вагомих причин, якщо цього не було зроблено завчасно, то потрібно негайно, й не відкладаючи іти в храм, та покаявшись на сповіді, просити благословення у священика на Таїнстві Вінчання.

Відносно цього Таїнства, існують церковно-канонічні перешкоди, тобто такі, які не дозволяють з якихось причин вступити в стан супружній, а саме (перелік причин):

- Церквою не дозволяються четвертий і п’ятий шлюб.

- Забороняється вінчатися особами, що знаходяться в близьких родинних зв’язках (тобто близькими родичами до четвертого покоління, тобто з троюрідними братом чи сестрою. Добре було б навіть не вінчатися з родичами далекими до 7-го покоління).

- Не можна вінчатися нехрещеним, а також брати дружбів чи дружок (тобто свідків – хлопці та дівчата – друзі нареченого та нареченої, що засвідчують чистоту та вірність молодих), - нехрещених;

- Церква не звершить Таїнства й тоді, коли одне із ново шлюбних брали шлюб з іншою людиною (якщо вона жива). Слід зазначити, що Церква благословляє на другий шлюб в разі смерті одного з подружжя, але навіть після такої втрати, бажано залишатися до смерті не вступаючи вдруге в стан супружий;

- Давня християнська благочестива традиція забороняє шлюби між хресними батьками і хрещениками (тобто нанашка з філиною), а також між двома хресними батьками однієї дитини. Хоча власне кажучи, канонічних заборон до цього нема, але все ж таки дозвіл на такий шлюб може дати тільки правлячий архієрей.

- Не дозволяється вінчатися тим, хто раніше дав монашу обіцянку, або прийняв рукоположення в священий стан;

- Церква не благословляє шлюб, якщо хтось один з подружжя виявляє себе переконаним атеїстом, чи якоїсь іншої конфесії, що сповідує нехристиянську релігію і вважає лише б прийти в храм за проханням одного із подружньої пари чи батьків; таке таїнство священик звершувати не повинен. На це вимагається дозвіл архієрея.

Існують окремі дні та проміжки часу, в яких Таїнство Вінчання не звершується, а саме:

- не протязі всіх чотирьох багатоденних постів;

- під час Сирної седмиці (масляниці);

- на світлому (Великодньому) тижні;

- від Різдва Христового (7 січня) до Хрещення (Богоявлення: 19 січня);

- на передодні дванадесятих свят;

- по вівторкам , четвергам, і суботам на протязі всього року;

- 10, 11, 26 і 27 вересня (в зв'язку із строгим постом за ради Усікновення голови Йоана Хрестителя і Воздвиження Хреста Господнього.

- На передодні престольних храмових днів – свят (в кожному храмі) своє свято;

І тільки через надзвичайні положення виключення з цих правил може бути зроблено з благословення правлячого архієрея. Є плачевні наслідки в зв'язку з тим, що коли подружжя хоче побратися, в батьки забороняють. Крім цього часто батьки, а особливо батьки-атеїсти, противляться саме цьому церковному шлюбу, і в такому випадку батьківське благословення може бути замінено священичим, а краще всього – духівника хоча би одного з подружжя.

Щоб вінчання стало святом і запам’яталось на все життя необхідно про це потурбуватись. В першу чергу необхідно звернутися до настоятеля, бажано місяць до весілля. На Західній Україні це називають „на заповіди” або „до урудування”, тобто, коли молодята узгоджують зі священиком день Вінчання (як правило воно відбувається впереддень Весілля, завчасно, і саме тепер священик дає настанову молодятам, повчає та наказує. Назва „на заповіди” означає, що священик три неділі підряд (до весілля) читає заповіді, приблизно такого характеру: „Намірені вступити в стан супружий: молодий (читає прізвище, ім'я, по-батькові, рік народження, місце проживання) з молодою так само: (прізвище, ім'я, по-батькові, рік народження, місце проживання). Хто б знав, дорогі брати та сестри про якісь перешкоди, які б не дозволили молодим обвінчатися, прошу доповісти в Церковний Комітет”. Таке ж саме значення має і термін „до урудування”.

Перед виходом з дому до храму на Вінчання, майбутнє подружжя має взяти благословення на Таїнство у своїх батьків.

Прийшовши до церкви, потрібно пред’явити свідоцтво про шлюб зареєстрованого у ВЗАГС (відділ записів актів громадянського стану), тому реєстрація у ВЗАГСі повинна бути здійснена швидше до Вінчання. Потрібно в Церкву взяти з собою рушник (вишитий) на якому будуть стояти молоді. Обручки (перстні) потрібно наперед віддати їх вінчаю чому священикові, щоб він освятив їх покладенням на Престіл. Бажано щоб були нагрудні хрестики. У молодої щоб обов’язково була фата (головний убір).

Ввійшовши в храм, майбутнє подружжя стає при вході в храм: наречений з правого боку, а наречена – з лівого і, в такому ж порядку стають дружби та дружки.

Чин вінчання. Йому передують запитання священика до молодих, чи по своїй добрі волі, і чи не з примусу, та чи з твердою думкою та наміром вони хочуть повінчатися: чи не обіцяли одружитися з іншими. Потім за спільною згодою, священик веде наречених до тетраподу при співі 127 псалма „Блаженні всі, що бояться Господа .” Звучить велика ектенія, та молитви, в яких священик закликає: Боже благословення на молоде подружжя. Далі слідує чин Заручин. З відповідною молитвою священик тричі благословляє обручками молодих і тричі перемінює обручки у їхніх руках, накладаючи перстень на четвертий палець правої руки. Тоді наречені міняються перснями. Кругла обручка символізує вічність, а обмін обручками нагадує молодим про їхню спільну долю.

Далі до місцевих звичаїв відбувається присяга. Заручений і заручена стають на коліна (на рушник) перед тетраподом і кладуть праві руки на Євангеліє. Священик покриває руки єпітрахілем, притримуючи зверху рукою, і проказує вголос присягу, спочатку нареченому, а потім нареченій. Слова присяги (за священиком) заручені обов’язково повторюють. Після молитв, на голови молодих при словах священика „Вінчається раб Божий (чи раба Божа) (ім'я), з рабою Божою (чи рабом Божим) (ім'я) в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь. Священик бере вінець і накладає йому на голову. Вінці символізують царську славу молодих – це з однієї сторони, а з іншої – як мученицький подвиг сімейного життя. Потім піднявши руки по направленні у Вівтар, священик тричі, за кожним разом обертаючись до молодих, благословляє: „Господи Боже наш, славою і честю вінчай їх”. – це формула святого Таїнства Вінчання. Після цього слідує читання Апостола та Євангелія, в яких єднання подружжя порівнюється з’єднанням Христа та Церкви. Далі звучить усердна молитва „потрійна ектенія”, молитва „прохальна ектенія”, та молитва Господня „Отче наш”. Після цієї Господньої молитви, нововінчаній парі подається спільна чаша з червоним виноградним вином. Молоде подружжя, починаючи з чоловіка за три рази має випити цю чашу, яка є символом чаші радощів (яка сп’янює) та чаші труднощів (яка приносить гіркоту в сімейне життя). Взявши за руки покриті єпітрахілем, і тричі обводить їх навколо тетраподу при співі весільних тропарів. Коло – це символ того, що Таїнство звершено на віки, а ходіння за священиком – це ходіння за Христом, який є надійним провідником у цій дорозі – спільного християнського життя.

Після цього священик знімає з голів молодих вінці, промовляючи слова молитви – благословення в котрих бажає чоловікові жити в мирі та творити все по правді й за Божими заповітами діючи, а дружині – втішатись своїм чоловіком, та дотримуватись заповідей закону (Божого). Священик чинить відпуст. І на завершення священик подає молодим коротке наставлення на нове спільне життя, висловлює їм побажання щастя і виголошує їм многоліття.

Новостворена православна сім’я виходить з храму приймаючи вітання рідних та друзів.

є) Таїнство Священства

Таїнство священства – це Таїнство, в якому Дух Святий настановляє правильно обраного достойного кандидата через святительське рукоположення священнодіяти таїнства й пасти отару Христову.

У сьомому розділі „Священнослужителі та церковнослужителі” подано визначення та значення священнослужителів трьох ступенів, що складають церковну ієрархію – єпископи, священики та диякони. Доцільним тут є, - подати значення хіротесії та хіротонії, а також як саме відбувається хіротонія (висвята) єпископа, священика та диякона.

Посвячення в ступені священнослужителів (диякона, священика та єпископа), проводиться через Таїнство Священства, яке називається Таїнственним рукопокладенням, або хіротонією (грец. όχείρ – рука і τουεω – вибирати підняттям руки). Священнослужителі відносяться звичайно до вищих ступенів ієрархії, в які вони можуть рукопокладатися тільки після проходження ними служіння (тобто тільки після того, як вони пройдуть нижчі посади в нижчих ступенів кліру).

Посвячення в степені церковнослужителів (читця, співця, іподиякона) проводиться з благословення єпископа через церковний, обряд рукопокладення, що має назву „хіротесія” (грец όχερ – рука і τίτεμί – ставити, назначати покладаючи руку). Церковнослужителі належать до нижчих ступенів кліру, вони отримують Божу благодать для співучасті в церковних службах, і в усіх свої діях в Церкві, підпорядковуватися священнослужителям.

Про рукопокладання як тайнодіючий спосіб поставлення в Священство говориться в посланнях апостола Павла до Тимофія, в якому крім того вказується і на особливий дар, отриманий через це посвячення. В першому посланні апостол пише: „Не занедбуй у собі дару, що даний був тобі через пророцтво з накладенням рук священства” (І Тим. 4, 14). Про це ж саме він говорить йому і вдругому посланні: „Пригадую тобі, щоб ти оживив дар Божий, який у тобі через покладання рук моїх” (ІІ Тим. 1, 6).

Схема чину поставлення четця, співця (канонарха, свічконосця). Поставлення четця:

Архієрейське благословення

Покладення руки на голову освячуючого

Перша молитва

Спів тропарів

Постриг волосся

Облачення в фелонь

Поставлення співця

Архієрейське благословення

Покладення руки на голову освячуючого

Друга молитва

Читання освячуючим Апостола

Зняття фелона

Канонарх – співець, що виголошує голос октоїха (однієї з богослужбових книг), прокіменів та інше. Канонаріх відповідає званню четця, яке відоме ще в Старозавітній Церкві (І Пар. 9, 33), (І Пар. 23, 5), (Неєм. 12, 31-47).

Поставлення свічконосця:

Архієрейське благословення

Благословення стихаря над хрестом

Облачення в стихар

Повчання про обов’язки четця

Виголошення спів благословення в стихар

Вручення лампади (підсвічника зі свічкою)

В Православній Церкві звання подиякона зберігається з апостольських часів. У відповідності з древніми правилами і звичаями поставлення в і подиякона, як і поставлення на посаду четця і співця, звершується молитвою благословенням рукопокладенням „святителя і облаченням у відповідну до чину священну одежу”.

Схема поставлення в іподиякона:

Благословення ораря

Хрестовидне опоясання орачем освячуючого

Архирейське благословення

Покладення руки на голову освячуючого

Читання молитви

Перше вмивання рук архієрея

Друге вмивання рук архієрея

Архієрейське благословення

Посада іподиякона – помічника дякона – є вища ступінь церковносліжуння. Чин посвячення в іподиякона, як і чин посвячення в четця і співця, звершується не у вівтарі, а насередині храму (церкви). Це, по тлумаченню Святого Симеона Солунського, означає, що освячуючий назначується „не до участі в молитвах святого вівтаря, а до служіння поза вівтарем і до інших справ по потребам Церкви”.

Звання диякона в християнській Церкві встановлено апостолами, які для служіння „при столах” тобто трапезі в Єрусалимській общині, запропонували вибрати сім мужів „повних віри і Духа Святого”. Вибраних поклали перед апостолами, і ті, „помолившись, поклали на них руки”. (Дії 6, 1-6). Таким чином – через обрання, поставлення перед апостолами, молитву і рукопокладання від святих апостолів – були хіротонізуючі (висвячені) перші диякони. З часів святих апостолів священнослужіння дияконське непереривно зберігається в Православній Церкві, як нища ступінь але вже священства.

Згідно звичаїв древньої Церкви рукопокладання в диякона звершується після попереднього випробування освячуючого, очищення гріхів молитвою, постом і покаянням, при умові одноразового вступлення його в християнській шлюб.

Диякона висвячує архієрей після Євхаристійного канону. Після особливого чину новопоставленого облачають в дияконській одежі, та архієрей виголошує „аксіос”, що в перекладі з грецької – „достойний”, тобто достойний стати на шлях служіння Богу.

Священика висвячує один єпископ, на Божественній Літургії після Херувимської пісні. Ставленик у сан священика є, дияконом, і до часу висвяти приймає участь в Службі Божій як диякон. Але після трьохразового обходу навколо престолу і співу тропарів, диякон стає на коліна, бо при хіротонії на диякона, ставленик стає на одне (праве) коліно, праворуч престолу, поклавши руки на престол. При трьохразовому обході навколо престолу, звучать відповідні тропарі. Потім кандидата облачають в священницькі одежі, після відповідних молитов, і він бере участь в подальшій відправі Літургії як ієрей, тобто священик.

Єпископа висвячують два, або три єпископи на Божественній Літургії після співу Трисвятого, тобто „Святий Боже .” як пише в своєму катехізисі Митрополит Михаїл (Хороший) – тоді архієреї кладуть на нього святе Євангеліє словами вниз, як знак руки Христової і свої руки. Старший єпископ виголошує відповідні молитви, новопоставленого облачають в архієрейські одежі, і він бере участь в Літургії, як архієрей.

18. Поняття про треби. Поведінки віруючих під час їх звершення.

На своєму земному шляху, людина дуже часто зустрічається з різними потребами, та попадає час від часу в різноманітні ситуації в яких потребується Божа допомога. Тому і Церква, як така, що веде людину до спасіння і допомагає її від різних відчаїв та падінь в спокусу, пропонує ряд чинопослідувань, які просять у Всевишнього помочі для даної особи, чи багатьох людей.

Основні види треб (чинопослідування освячень чи молебні), - це молитви за живих, померлих, а також різного роду освячення предметів чи продуктів харчування.

Церква своєю послідовністю освячує весь уклад людського життя, у тому числі й ті предмети, якими користуємося і ту їжу, яку споживаємо. Освячення їжі (окремих продуктів) буває по певних днях, наприклад: на Великдень (Пасху) освячується: пасха, молочні продукти, яйці; а в свято Преображення (19 серпня) – освячуються овочі. Церква освячує і благословляє також і багато іншого, наприклад:

1) стихії – воду, повітря, вогонь і землю;

2) житла та інші місця помешкань – дім, монастир, корабель, дім що будується, автомобіль і т.інше;

3) їжу, предмети побутової та господарської діяльності – зерна і плоди рослин, криниці, пасіки та багато іншого;

4) початок та закінчення якоїсь діяльності – навчання, поїздок, посіву, жнива, будівництво будинків і т.д.;

5) духовне і тілесне здоров'я людини (молебень про зцілення хворого) і таке інше.

Тут подано перелік різного роду благословень і освячень, більшість яких здійснюється поза межами храму. А в самому храмі виконуються декілька основних треб: молебень за здоров'я, молебень за всяке прохання, за подорожуючих, за тих хто перебуває у війську, і т.д.). Слід пам’ятати, що молебні служаться після Літургії (якщо в цей день вона служиться) в храмі також поминають померлих за панахидою або парастасом. Також освячуються нагрудні хрестики та ікони.

Початок якоїсь справи, як наприклад: початок навчального року, або взагалі якоїсь великої справи, можна почати молебнем.

а) Молебень

Молебень – це особисте Богослужіння, яке звершується за проханням віруючих. Це коротка, проте наполеглива молитва за різні життєві потреби. Підчас молебня людина, або дякує Богу, або прославляє Його за милості, або їх просить. Молебень служиться в різних випадках: радості і в смутку, страдаючи з горя чи радіючи щастю. Свята Церква своїми усердними молитвами старається допомогти нам в усіх наших починаннях, благословити наші добрі діла, наші вчинки.

Крім особистих молебнів, існують і всенародні (загальні) молебенні співи. Церква зберігає багато таких молебнів - водосвятний та новорічний; підчас безперервного дощу та в час засухи.

На молебнях ми звертаємося за допомогою до Спасителя нашого Ісуса Христа, до Пресвятої Богородиці, до свого Ангела-Хоронителя, а також до святих Божих угодників. Замовляючи молебень, ми подаємо записку (дивитись пункт 15 „в”) з іменами тих, за кого він буде звершуватись. Той, хто замовляє молебень, обов’язково залишається і вислуховує його та молиться разом з присутніми на ньому. Можна купити Свічку (або декілька свічок) і поставити їх біля ікони святого, до якого звертаємось з проханням у молебні.

По нашій вірі, Господь подає Свою допомогу, деколи і дуже вчасно – після молебня, коли молитва спрямована з твердим впевненням, вірою, з щирою і гарячою молитвою, а також з чистим і смиренним серцем.

б) Акафіст

Акафіст – це велика літургічна поема, яку служиться стоячи (так каже сама назва в перекладі з грецької „акафістос”, „несідальний”. Акафісти в Україні дуже поширені, їх читають вдома (приватно) як особисту молитву, а найбільше – в храмі. Акафіст складається з 12-ти пісень, а в свою чергу, кожна пісня складається з – кондака та ікоса*, в сього акафіст складається з 25-ти окремих пісень, - так по розташуванню по-порядку 24-х букв грецького алфавіту.

Перша частина акафісту – історичний зміст у якій говориться про історію втілення та перші роки життя Ісуса Христа, Матері Божої, чи святого. Друга частина – догматичний і моральний зміст; крім того відзначується багатство дарувань благодаті Божої; оспівуються правди віри про дану особу.

Акафісти мають своє призначення, хоча можна прирівняти їх для молебнів. Акафісти можуть служитися з різних причин та в різних випадках.

в) Панахида*

Чин похорону

Коли помирає близька нам людина, то ми починаємо піклуватись про виготовлення домовини, влаштовуємо поминальні трапези, піклуємось про організацію похорону. Тільки інколи ми ставимо собі питання: „а що найперше потрібно померлому?” Відповідь одна – перш за все необхідна молитва. Нагою людина народжується на світ, і так само в убогості повертається в лоно землі. І ми знаємо, що після смерті тіла, душа або наслідує вічне блаженство, або відходить на вічні муки. Але все це залежить від того, як людина прожила своє земне життя.

Одне із сім діл тілесного милосердя є „померлого поховати”. Тому похорон потрібно звершувати на третій день після смерті, і краще, якщо молитва звершується в церкві та цвинтарі (кладовище).

В Церкві здійснюються такі служби за померлих: панахиди, літія, парастас** та Літургія.

Панахида – то молитва за померлих. Панахиди звершуються в домі померлого де й знаходиться тіло, в храмі, і на могилі. У панахиді можна молитися за одного або кількох померлих християн.

Літія – (з грецької мови) – „сердечна (усердна) молитва”. Вона коротша за панахиду. За проханням рідних померлого, літія може також служиться і в окремі дні, незалежно від встановленого порядку.

Як на літії так і на панахиді в дні пам'яті померлих, прийнято приносити і ставити разом з приносом на окремому столику (в сільських храмах, зазвичай перед тетраподом, або де є замітка на столику „за померлих”), ставиться – коливо, так звана кутя. Кутя – це варена пшениця змішана з медом (хоча тепер є різні кулінарні рецепти відносно колива). Коливо служить нагадуванням про воскреслого померлого. Як зерно, яке для того щоб дати плід повинно зродитись в землі і стліти, так і тіло померлого придається землі щоб стліти, і в свій час встати нетлінним для майбутнього життя після другого пришестя. Мед знаменує нам духовну насолоду Вічного Життя. Тому перед трапезою за померлих, їх згадують чимось солодким: кутею, киселем, медом і т. інше.

Поминання померлих належиться звершувати і на далі, переважно у храмі: в дні народження померлих, дні смерті, та іменин. Але подавати записку у вівтар і ставити свічку за упокій можна завжди. Для молитви за померлих призначений Церквою є ще один день тижня – субота, коли відправляється заупокійна Літургія, за винятком, якщо на цей день на випадає свята.

Православна Церква має давній благочестивий звичай приносити молитви Богу за померлих ще в третій, дев’ятий, сороковий день, та рівно через рік від дня смерті. Померлих поминають в день смерті щорічно. Часто люди запитують: „чому саме встановлені тільки ці дні?” Майже з таким самим питанням Св. Макарій Олександрійський звернувся до Ангела, який супроводжував його по пустині. Ангел відповів: „Бог не допустить робити в Церкві Своїй щось непотрібне і безкорисне, але встановив таїнства і звелів їх звершувати”.

Церква звершує поминання померлих тільки хрещених християн підчас року декілька раз. Такі поминання називаються „вселенськими” або „Родительськими”, це є: субота перед пущенням; суботи: другого, третього та четвертого тижня Великого Посту, субота перед днем Святої Трійці (Зелених Свят), та субота перед днем пам'яті Св. Дмитрія Солунського. А поминання померлих воїнів звершується в день Усікновення голови св. Іоана Предтечі (11 вересня).

У випадку смерті православного християнина, - звершуються певні обряди. Після смерті обов’язково запалюють свічку. Тіло померлого миють теплою водою та одягають в нову одежу. Одяг повинен бути відповідний до звання чи служіння померлого, або просто звичайний чи традиційний. Якщо ж померло дитя, то його одягають в хрестильний одяг або весільну одежу. Потім покійника кладуть в труну або на так звану катафалку, - плоске підвищення. На груди покійника (або в руки) ставлять ікону Спасителя або Божої Матері, в знак того, що померлий вірував в Христа і дав йому на Суд свою душу. Руки покійного кладуть на груди так, що вони трималися вкупі, також дають Стрітенську свічку, а можна також і хрест (який можна придбати в храмі). Бажано щоб на шиї померлого був хрестик. Тіло покійника вкривають білим покривалом. Труну з тілом кладуть посередині кімнати перед домашніми іконами, обличчя померлого до виходу. З обох боків труни запалюють свічки в знак того, що померлий перейшов у місце світла – в сяйво загробного життя. Пізніше, на третій день, труну з тілом переносять в храм для дальшої відправи, у супроводі співу „Святий Боже .”. Похід для проводу тіла має такий порядок: хрест, хоругви, хор, священик з хрестом у руках, тіло померлого, далі йдуть за померлим рідні та близькі, а потім миряни (хоча можуть бути незначні зміни у відповідності до обряду даного регіону). На подвір’ї і по дорозі до церкви де є каплички та хрести, - читається Євангеліє. Прийшовши до церкви, покійника кладуть посеред церкви, обличчям до вівтаря (на схід). Починається відправа. Тут потрібно стояти обличчям до вівтаря, або боком щоб бачити покійника. В лівій руці тримаємо свічку, а правою хрестимось. При відправі всі стоять з запаленими свічками (а можуть тільки рідні). Після того, як священик прочитає розрішальну молитву (після Євангелії), свічки гасимо, як у руках покійного так і свої свічки, в знак того, що земне життя, як свічка, також повинно погаснути. Потім рідні і близькі під спів стихир „Прийдіть, останнє цілування .” прощаються з померлим.

Після закінчення служіння в церкві, тіло несуть на цвинтар, де воно вічно буде поховане. Тут втретє служиться літія. Вірні ще раз прощаються. Забираються всі живі квіти, закривають домовину і опускають в могилу. Священик опечатує гріб. Не могилі християнина закопують святий хрест, як символ перемоги Христової над смертю і пеклом.

Люди, закінчивши життя самогубством, залишені церковного поховання і молитви за них. Але якщо є свідки чи інші які суттєві докази що самогубство вчинено через душевну хворобу, або щось подібне, то тут слід звертатись до Єпархіального Архиєрея за дозволом на поховання.

19. Церковні нагороди.

В Православній Церкві священнослужителям в знак подяки за ревність у вірі, за вислугу років на душпастирській ниві, або з інших якихось причин, або з нагоди свят, Єпархіальне управління з рук Архієрея благословя нагороди за таким порядком:

- 1 рік після хіротонії – благословляється скуфія (хоча Архієрей може її благословити і зразу після хіротонії);

- набедреник;

- камилавка;

- 4 роки хіротонії – золотий наперсний хрест;

- ще через 4 роки після хіротонії – протоієрейство;

- 5 років після хіротонії – епінагет (палиця);

та архієрейські нагороди – хрест з оздобами;

- та митра.

20. Процесії*

Звичайно, всі знають, що спільна молитва має велику силу. При християнських процесіях обряди уособлюють нам те, що ми тут на землі є лише мандрівками до небесної Батьківщини. Похід процесії завжди починається з церкви (procedure – виходити, ступати наперед, звідси й назва „процесія”) і повертається знову ж назад до церкви, це й свідчить, що мусимо бути членами Церкви на землі, якщо хочемо досягнути Церкви торжествуючої. Перед походом першим несуть хрест, бо молимося в ім'я Христа Ісуса, і завжди мусимо в своєму житті нести власний хрест. Хоругви, які є невід’ємною частиною святкового походу, беруть початок з часів Костянтина Великого, котрий після чудесної появи на небі хреста, наказав воїнам нести перед військом хоругви зі знаменням хреста. Хоругви нагадують нам, що ціле життя, це боротьба і що ми є воїнами Христа. Звук дзвонів закликає нас до гарячої молитви, яка має так само возноситись до неба, як звук дзвонів возноситься під хмари. Спереду процесії (як зазначено вище) несе хтось один хрест, а дальше всі ідуть парами (по двоє) що й символізує подвійну заповідь любові, а насамперед заповідь любові ближнього. Напереді повинні йти діти (хлопчики, а потім дівчатка), бо діти є у Бога наймиліші заради своєї невинності. Дальше йде доросла молодь (перші хлопці, а потім дівчата), за ними священик зі співаками, за ними дорослі мужчини, а в кінці жінки. Священик знаходиться посередині походу, бо він повинен бути всім однаково готовий до послуги. Процесія виходить на двір під голе небо, де людина виставлена на вплив природи, подібно ж як і в житті ми виставлені на різні зміни долі. Всі повинні молитися. Рід молитви відповідає меті і характеру процесії. З процесією ми йдемо без шапки, а жінки з покритою головою; лише духовенство звичайно вживає відповідно до цього накриття голови.

Процесією йдуть на Богоявлення (коли відбувається водосвяття йорданське на ріці або при креничці);

Процесія у Велику П’ятницю, яка відбувається довкола церкви, коли обносять плащаницю перед її покладенням у гріб. Вона пригадує нам похорон нашого Спасителя.

Процесія воскресна на Великдень. Цією процесією визнаємо нашу віру і воскресіння Ісуса Христа і в наше майбутнє воскресіння. Подекуди відбувається ця процесія у вечір Великої Суботи.

Крім того маємо ще й інші різні процесії, як от процесія в поле, на цвинтар (у Великдень, Зелені Свята), у дні державних свят, на Хрещення Русі.

Головною метою кожної процесії є молитва.

 

 

Гідність Священика

 

Філософ Плутарх (46-119 рр.) написав велемовні слова: «Ви можете стрінути міста без мурів, без науки, без королів... міста, яким не потрібні гроші, театри, цирки, але ніхто не бачив міста без свя­тині, без божества, без молінь, без присяги, без благальних і вмилостивлюючих жертв. Легше збудувати місто в повітрі, ніж без віри в божество». А де є віра в божество, там – священики.

У поганських народів, як у єгиптян, вавилонців, індійців, греків, римлян та інших, священики мали велику пошану. Вони приноси­ли жертви богам, об’являли або пояснювали людям волю богів, тобто були пророками і пильнували дотримання Закону. Старозавітні свя­щеники втішалися різними привілеями.

У Новому Завіті Ісус Христос установив своє священство. «Я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли» (Йо. 15, 16). Священики мають від Спасителя світу мандат навчати і представ­ляти Небесного Архипастиря в християнських громадах. Святий Павло пише: «Ми ж посли замість Христа, немов би сам Бог напоумлював через нас» (II Кор. 5, 20). У цьому криється велика гід­ність Христового священика.

Отці Вселенської Христової Церкви з найбільшою пошаною висловлюються про священство. Святий Іван Золотоустий, дові­давшись, що церковна влада наміряє висвятити його на священи­ка, утік із міста і написав чудовий твір про священство, де є такі слова: «Наскільки душа перевищує тіло, настільки священство вище понад усяку владу». «Уста, що через них говорить Бог, це уста Божі».

Світ цінує науку. Чи може бути ліпша наука, ніж непомильне Боже слово, що його проповідує Христовий священик? Євангельське слово має більше мудрости, ніж усі бібліотеки на нашій планеті.

Світ поважає славних лікарів, – священик є лікарем, який оздо­ровляє і гоїть рани безсмертних людських душ.

Світ має в пошані вишколених юристів, адвокатів, – священик є юристом, адвокатом, який стає в обороні душ, котрим загрожує віч­на кара від справедливого Судді.

Світ цінує визначних архітекторів, – священик є архітектором і художником, який молитвою, проповіддю Божого слова і Святими Тайнами розбудовує нерукотворні храми святости в душах, відкуп­лених кров’ю непорочного Агнця Божого (І Пт. 1, 19), і відтворює образ Сина Божого на канві віруючих душ.

Світ цінує багатство, – священик завідує скарбами заслуг крови і смерти Богочоловіка – непорочного Божого Агнця.

Світ чваниться перемогами, – священик Божою ласкою здобуває душі для Неба, а одна душа перед Богом цінніша за всі скарби видимого світу.

Велич та гідність Христового священика головно в тому, що він приносить Трисвятому Богові Безкровну Жертву Божественної Лі­тургії, уділяє вірним Святі Тайни і так продовжує на землі діло Христового відкуплення. Як усі нащадки грішного Адама, свяще­ник – немічна людина, створена із земного пороху, але він є тим порохом у руках Спасителя, що відкриває очі сліпцеві. Він є краєм Христової одежі, яка спроваджує цілющу силу на всіх тих, що шу­кають оздоровлення.

Священик є посланцем Сина Божого. Священицькі чинності спря­мовані до душ, відкуплених кров’ю непорочного Агнця. Новозавітній священик – це посланець і слуга Христовий. «Як мене послав Отець, так я посилаю вас» (Ів. 20, 21). «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи» (Мт. 28, 19). «Я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли» (Ів. 15, 16).

Тому новозавітні священики завжди мали глибоку пошану. Ці­сар Константин Великий ніколи не приймав скарг на священиків. Наш князь Ізяслав часто запрошував до себе Теодосія Печерського і з насолодою слухав його поучень про вічне життя. Князь Святослав так радів з відвідин отця Теодосія Печерського, що одного разу мо­вив: «Кажу тобі, отче, правду: якщо б мені сповістили, що мій батько встав із мертвих, я не радів би так, як з твого приходу». Князь Воло­димир Мономах повчав своїх синів: «З любов’ю приймайте благо­словення від єпископів та ігуменів, не стороніться їх, а любіть, ша­нуйте та обдаровуйте, щоб вони вставлялись за вас перед Богом».

Святий Авґустин в одній проповіді до вірних сказав: «Я – християнин і священик. Як християнин, маю обов’язок старатися про свою душу, а як священик зобов’язаний дбати про освячення ваших душ. З цього я здаватиму іспит перед справедливим Богом».

З волі Христової священики повинні бути слугами повіреного їм Божого люду, мають служити повіреним їм душам. «Хто хоче бути першим, нехай буде з усіх останнім і усім слугою» (Мр. 9, 35). «Бо й Син Чоловічий прийшов не на те, щоб Йому служити, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох» (Мр. 10, 45). У Євангелієві від святого Луки читаємо: «Більший між вами нехай буде як молодший, а наставник як слуга» (22, 26).

На Тайній Вечері Ісус Христос – Небесний Первосвященик – пред­вічний Бог – обмив ноги апостолам. Скінчивши вмивання ніг, Ісус промовив: «Чи знаєте, що я зробив вам? Ви звете мене: Учитель, Господь, і правильно мовите, бо я є. Тож коли вмив вам ноги я – Господь і Учитель, – то й ви повинні обмивати ноги один одному. Приклад дав я вам, щоб і ви так робили, як оце я вам учинив» (Ів. 13, 12-15).

У Книзі Сираха читаємо таке повчання: «Усією душею Господа шануй і священиків Його поважай» (7, 29). Кожна парафія – то християнська, віруюча родина, всі члени парафії – це брати і сестри в Христі Господі, тож всі повинні жити в мирі, любові, у взаємній співпраці, всім повинно лежати на серці добро парафії.

Молімося щиро, щоб Господь Бог благословив наш народ ревними священиками, добрими пастирями віруючих душ.

 

Як готуватись до сповіді?

Момент покаяння – це час, коли ми можемо скинути  важкий гріховний тягар, розірвати пута гріха, і допомогти нашій душі досягнути блаженного очищення. Але до цього веде нелегкий шлях.

Ми ще не приступили до сповіді,  а душа наша чує спокусливі голоси: «Чи не відкласти? Чи достатньо я підготовлена? Чи не зачасто я причащаюся? Чи не зачасто я пощуся?»

У  той момент, коли ви вирішили йти до сповіді, з’явиться  багато перешкод, внутрішніх і зовнішніх, але вони зникають, як тільки виявити твердість у своїх намірах.

Першим кроком тієї людини, яка готується до сповіді, повинно бути випробування серця. Для цього і встановлені дні підготовки до таїнства, ці дні —   піст тілесний.

Зазвичай люди, некомпетентні в духовному житті, не бачать ні багаточисельності своїх гріхів, ні їх ганебності. Вони говорять: «У мене тільки дрібні (малі) гріхи, як у всіх. Нічого особливо важкого я не зробив: не вкрав, не вбивав» - такими, зазвичай, словами багато хто розпочинає свою сповідь.

Чим пояснити нашу безучасть на сповіді, наше самонавіювання, як не скам’янілістю почуттів, як не «змертвілістю сердечною, душевною смертю, яка призводить до смерті тілесної»? Чому святі отці і вчителі наші, які залишили нам покаянні молитви, вважали себе першими грішниками і щиро взивали до Ісуса: «Ніхто не згрішив на землі від віку, як согрішив я, окаянний і блудний!» А ми впевнені, що в нас все благополучно і правильно.

Ми, занурені в гріховний морок, нічого не бачимо в своєму серці, а якщо бачимо, то не жахаємося. Христос закритий для нас пеленою наших власних гріхів.

Аналізуючи моральний стан своєї душі, потрібно постаратися відрізнити основні гріхи від вторинних, симптоми від більш глибоких причин. Наприклад, ми помічаємо (і це дуже важливо) розсіяність на молитві, неуважність під час богослужіння, відсутність інтересу до слухання і читання Святого Письма; і потрібно замислитись , чи не відбуваються ці всі гріхи від маловірства і слабкої любові до Бога?!

Ми повинні визнати в собі  свавілля, непослух, самовиправдання, нетерпіння докорів, непоступливість, упертість; і найбільш важливо відкрити і зрозуміти їхній зв'язок із самолюбством і гординею.

Якщо ми за собою помічаємо прагнення бути завжди в середовищі, на людях, проявляємо балакучість, глузування, злосливість, якщо ми надміру турбуємося про свою зовнішність і одяг, то потрібно уважно дослідити ці страсті, тому що частіше за все так проявляється наша пихатість, марнославство і гординя.

Якщо ми надто близько приймаємо до серця життєві невдачі, важко переносимо розлуку, безутішно скорбимо за померлими, то чи не криється в силі і  глибині цих щирих почуттів невір’я в благий Промисел Божий?

Є один допоміжний спосіб, який веде нас до пізнання своїх гріхів, - частіше, а особливо перед сповіддю, згадувати те, в чому зазвичай звинувачують нас інші люди, що поруч живуть, наші близькі. Дуже часто їхні звинувачення, докори справедливі. Але навіть якщо вони здаються несправедливими, потрібно сприймати їх із покорою, без озлоблення.

Перед сповіддю необхідно попросити прощення у всіх, перед ким завинив,  щоб приступити до таїнства з необтяженою совістю.

При такому випробуванні серця потрібно слідкувати, щоб не впасти в надмірну помисловість і  дріб’язкову непевність, недовіру до будь-якого поруху серця. Ставши на цей шлях, можна загубити відчуття важливого і неважливого, заплутатися в дрібницях. У таких випадках потрібно тимчасово залишити випробовування своєї душі, молитвою і добрими справами прояснити свою душу.

Підготування до сповіді полягає не в тому, що треба повністю згадати і записати свій гріх, а в тому, щоб досягнути стану зосередженості, серйозності і молитви, при яких, як при світлі, стануть видимими наші гріхи.

Духовному отцю сповідник повинен принести не список гріхів, а покаянне почуття, не детальну розповідь про своє життя, а смиренне серце.

Знати свої гріхи, це ще не значить каятися в них. Але що ж робити, якщо висушене гріховним вогнем серце наше не здатне на щире покаяння? І все ж таки це не причина для того, щоб відкладати сповідь в очікуванні покаянного почуття, адже Бог може торкнутися нашого серця і під час самої сповіді: самосповідання вголос наших гріхів,  може пом’якшити наше серце, витончити духовний зір, загострити покаянне почуття.

Більш за все для переборення нашої духовної в’ялості служить підготовка до сповіді, піст. Виснажуючи наше тіло, піст порушує загибле для духовного життя наше тілесне благополуччя і благодушшя.

Однак піст сам по собі тільки підготовлює, розрихлює грунт нашого серця, яке після цього зможе увібрати молитву, Слово Боже, життя святих, а це, в свою чергу, спричинить посилення боротьби зі своєю гріховною природою.

 

 

ЯК ВІДБУВАЄТЬСЯ СПОВІДЬ В ХРАМІ

 

Господь наш Ісус Христос сказав, звертаючись до Своїх учеників: «Істинно кажу вам: « Що зв’яжете на землі, то буде зв’язане на небесах; і що розв’яжете на землі, то буде розв’язане на небесах»(Мф.18.18). Апостоли, виконуючи волю Творця передали цю владу наступникам свого служіння – пастирям Церкви Христової.

Саме вони, священики, і приймають нашу сповідь у храмі.

Перша і найбільш важлива частина, яка слугує вступом і підготовкою до особистого покаяння і допомагає сповіднику відчути свою відповідальність безпосередньо перед Богом,  є молитва. Молитви ранішні, молитви перед сповіддю і причастям – вже в цих молитвах починається розкриття душі перед Богом, у них виражається надія того, хто кається на прощення і очищення душі від скверни гріхів.

Після цього той, хто готовий до покаяння, підходить до аналоя, зробивши перед цим земний поклін в напрямку  вівтаря (цей поклін потрібно робити заздалегідь). Сповідник і священик стоять біля аналоя, сповідник стоїть, нахиливши голову перед святим Хрестом і Євангелієм, які знаходяться на аналої.

Важливий момент сповіді – словесне сповідання гріхів. Не потрібно чекати питань, потрібно самому зробити зусилля, адже сповідь – це подвиг і самозмушення. Дуже важко, коли сповідаєшся,  уникнути спокуси самовиправдання, важко відмовитися від спроби пояснити священику «пом’якшуючі обставини», від посилання на третє лице, нібито ввівши нас у гріх. Усе це ознаки самолюбства, відсутності глибокого покаяння, що продовжується у гріхові. Інколи на сповіді посилаються на погану пам'ять, яка нібито не дає згадати всі гріхи. Справді, часто буває, що ми легко і швидко забуваємо наші гріхопадіння. Але чи на справді це відбувається тільки від слабкої пам’яті? Адже ми довгий час тримаємо в пам’яті моменти, які торкнулися нашого самолюбства! Чи не означає це те, що ми забуваємо наші гріхи тому, що не надаємо їм серйозного значення?

Ознака досконалого покаяння – відчуття легкості, чистоти, невимовної радості. Після закінчення сповіді, вислухавши молитву, яку священик говорить над сповідником, і отримавши розрішення, сповідник встає і цілує святий Хрест і Євангеліє в знак любові і благоговіння  перед Господом і вірності даних Йому в присутності духівника обітниць. Розрішення означає повне відпущення всіх висповіданих гріхів і тим самим дає дозвіл приступити до Причастя.

 

ПРО ЩО ГОВОРИТИ СВЯЩЕНИКУ НА СПОВІДІ?

Сповідь – це не бесіда про свої недоліки, сумніви, це не проста поінформованість духовника про себе.

Сповідь – це таїнство, а не просто благочестивий звичай. Сповідь – це гаряче покаяння серця, прагнення очищення, це друге Хрещення, і, як наслідок, ми вмираємо для гріха і воскресаємо для святості. Розкаяність – перша ступінь святості, а байдужість, нечутливість – це перебування поза святістю, без Бога.

Часто замість сповіді своїх гріхів відбувається самовихваляння, викривання ближніх і скарги на труднощі життя. Деякі люди прагнуть безболісно для себе пройти через сповідь, говорячи загальну фразу: «Грішна у всьому». Причиною того є хибний стид перед духівником і нерішучість, але особливо —  малодушний страх  у повній мірі усвідомити нікчемність власного життя. Гріх – це порушення християнського морального закону. Є гріхи проти Бога і Церкви Його. Узагальнюючи ці гріхи, можна звести до наступних: 1)маловірство, 2)забобони(марновірство), 3) блюзнірство(кощунство), 4) немолитовність і зневага до церковної служби, 5)немолитовність, 6)духовна прєлєсть(самообман).

1) МАЛОВІРСТВО. Цей гріх найбільш поширений. Маловірство непомітно переходить у повне безвір’я, при чому, людина, яка страждає маловірством, тісно пов’язана з естетичними емоціями, страсними, сентиментальними; вона легко уживається з егоїзмом, марнославністю, пихатістю, хтивістю, сластолюбністю, пожадливістю…Люди цього складу шукають похвали і хорошої думки про них з боку священика. Вони приходять на сповідь, щоб поскаржитися на інших, прагнучи продемонструвати свою «праведність».

Така людина не визнає за собою ніяких гріхів, навіть не робить спроби розібратися в своєму житті і щиро вірить, що немає в ній нічого гріховного; живе тільки для себе, вважаючи, що стримання від гріхів достатнє для спасіння. Взагалі релігійне самозадоволення і самозаспокоєння – головні ознаки віддалення від Бога і Церкви, і найбільш виразно показано це в євангельській притчі про митаря і фарисея.

2)ЗАБОБОНИ (МАРНОВІРСТВО). Дуже часто в середовище віруючих проникають всеможливі забобони, віра в прикмети, ворожіння, достатньо розповсюджений окультизм, магія. На обличчях людей, які довгий час займалися посвяченням в «тайное духовное учение», залишається важкий відбиток – знак невисповіданого гріха, а в душі – викривлена сатанинською раціоналістичною гординею думка про християнство, як про нижчу ступінь пізнання істини. Окультисти проповідують вчення про «карму», нецерковний аскетизм; у тих, хто займається окультизмом, виникає бажання заглянути за закриті двері. Але ж ми повинні смиренно признати існування Тайни, не намагаючись проникнути в неї нецерковним шляхом. Нам даний верховний закон життя, нам вказаний шлях, що прямо веде нас до Бога –любов.

3)БЛЮЗНІРСТВО.  Ці гріхи часто уживаються із церковністю і щирою вірою. Сюди, в першу чергу, належить нарікання на Бога за Його нібито немилосердне ставлення до людини, за страждання, які,  як здається людині, здаються незаслуженими і надмірними.

Блюзнірствує і той, хто грозить гнівом Господнім своїм недругам або навіть в «молитві» просить Бога покарати іншу людину. Великий гріх чинять ті, які проклинають і погрожують карою небесною. Призиванням нечистої сили в гніві чи просто в розмові.

4)ЗНЕВАГА ДО ЦЕРКОВНОЇ СЛУЖБИ. Це відсутність церковної дисципліни, нелюбов до богослужіння, пошуки виправдань різного характеру. Також невідвідування храму, кажучи: «Що робити там так часто і слухати одне і те ж?».

5)НЕМОЛИТОВНІСТЬ - гріх загальнорозповсюджений є наслідком не- церковності. Потрібно прагнути не відчитувати молитовне правило, не відстоювати богослужіння, потрібно приймати дар молитви у Бога, полюбити молитву, чекати з нетерпінням часу, щоб помолитися.

Дар молитви – це вміння володіти собою, своєю увагою, повторюючи слова молитви не тільки губами і язиком, але й усім серцем і всіма думками приймати участь у молитві. Найкращим засобом для цього є «Ісусова молитва», котра полягає в рівномірному ,кількаразовому, повільному повторенні слів: «Господи Ісусе Христе, сину Божий,помилуй мене грішного». Її можна читати будь-де і будь-коли. У цих випадках вона особливо допомагає відволікти увагу нашу від всякої спокуси, суєти, вульгарності і сконцентровує розум і серце на Імені Божому.

6)ДУХОВНА ПРЄЛЄСТЬ(САМООБМАН) істотно відрізняється від всіх перерахованих гріхів проти Бога і церкви. На відміну від інших гріхів цей гріх корениться не в недостатку віри, релігійності, церковності, а, навпаки, в хибному, брехливому відчутті надлишку особистих духовних дарів. Людина, яка знаходиться в стані прєлєсті, уявляючи, що досягнула особливих плодів духовної досконалості.

 

7) Об’їдання (Чревоугодие) – один із цілого ряду гріхів проти ближніх, сім’ї і суспільства. Воно проявляється  у звичці надмірного споживання їжі, тобто переїдання.В самій їжі нема гріха, бо це дар Божий. Гріх полягає у ставленні до неї як до найвищої мети, в поклонінні їй. Вся їжа, яка була спожита більше, ніж потрібно для втамування відчуття голоду, просто для задоволення – це вже об’їдання. «Чим більше дров, тим сильніше полум’я; чим більше страв – тим завзятіша похіть.»(Авва Леонтій). Іоан Ліствичник застерігає і повчає: «Володій черевом(животом), поки воно тобою не заволоділо».

Блаженний Августин порівнює тіло з молодим конем, який зваблює, захоплює душу, неприборканість якого слід приборкати зменшенням вживання їжі. Для цієї мети в основному і встановлені пости.

Яким би не був важким піст в умовах нашого життя, до нього потрібно прагнути, його необхідно зберігати в побуті, особливо піст внутрішній, духовний, який у святих отців називається – доброчесність.

Сестра і подруга посту – молитва, без якої піст перетворюється в самоціль, в засіб особливої, витонченої турботи про своє тіло.

Перешкоди для молитви виникають від слабкої,  недостатньої віри, від суєти, зайнятості мирськими справами, від грішних, нечистих, злих, почуттів і думок.  Допомагає подолати ці всі перешкоди піст.

8) Сріблолюбство  виявляється у формі марнотратства і протилежного йому -  скупості. Цей гріх надзвичайної важкості – він породжує злобу, закам’янілість,  заздрість. Св. ап. Павло говорить: « Ми нічого не принесли у цей світ; і це означає, що нічого не можемо і винести з нього. Маючи харчі і їжу, будьмо задоволені тим».

9) Дратівливість, роздратування, гнів – прояв цієї страсті ті, що каються, схильні виправдовувати причинами фізіологічними, так званою «нервозністю» внаслідок страждань і негараздів, які випали на їхню долю, напруженням сучасного життя, важким характером рідних і близьких. Дратівливість, грубість перш за все руйнує сімейне життя, приводячи до сварок через дрібниці, викликаючи зворотну ненависть, бажання помститися, злопам’ятність, роблячи жорстокими серця в цілому добрих і люблячих один одного людей.

Св. Димитрій Ростовський говорить так про гнів : «Не тільки допустимо, але й спасительно гніватися на свої власні гріхи і недоліки». «Хто пам’ятозлобствує на демонів, той не злопам’ятний на людей».

У  ставленні до людей, до ближніх слід виявляти терпіння. «Коли відчуваєш у собі сильний прилив  гніву, намагайся мовчати. А щоб саме мовчання принесло тобі більше користі, думками звертайся до Бога і промовляй про себе, наприклад, Ісусову молитву: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного».

Дуже часто причиною гніву буває високомірність, гординя, бажання показати свою владу над іншими, викрити їхні пороки, забуваючи про  власні гріхи. Св. Василій Великий так говорить про це: «Викорени із себе дві думки: не визнавай себе достойним чого-небудь великого і не думай, що інша людина менш достойна, ніж ти.»

10) Одним із найрозповсюджених гріхів є осудження ближнього. Перш за все, гріх цей знаходиться в тісному зв’язку із пристрастю до гордині. До таких людей звернені такі слова Іссайї: «У кого серце чисте, той всіх людей вважає чистими, але у кого серце осквернене страстями, той нікого не вважає чистим, але думає, що всі подібні йому». Ці люди забувають, що Сам Спаситель заповідав: «Не судіть,і несудимі будете, бо яким судом судите, таким будете судимі. І що ти дивишся на скалку в оці брата твого, а колоди в своєму оці не відчуваєш?»(Мф.7, 1-3.) І якщо ти бачиш чужу нечистоту, то це означає, що вона вже проникла в тебе. Наш суд ніколи не буває безпристрасним, найчастіше він заснований на випадковому враженні або звершується під впливом особистої образи, гніву.

11) Гріх відчаю найчастіше всього трапляється з нами від надмірної зайнятості собою, своїми переживаннями, невдачами, і, як наслідок, – притуплення любові до ближніх, байдужість до чужих страждань, невміння радіти чужому щастю, заздрість. Ісаак Сірін говорить: «Примирись із собою, і примиряться з тобою і небо і земля.»

12) Брехня. Найбільш розповсюджений гріх. До цієї категорії також слід віднести невиконання даних обітниць, сварки, марнослів’я. Найбільше переважає «побутова» брехня і неправда, яка поступово розбещує людину, дозволяючи людині заради особистої вигоди йти на  угоду зі своєю совістю. Не існує «спасительної брехні» або «виправданої». Самі ці словосполучення є вже недопустимі. Не менше, ніж брехня, розповсюджений гріх марнослів’я, тобто пустого, бездуховного користування Божественним даром слова.

 

Найстрашнішим і найжахливішим гріхом у всі часи вважалось вбивство, самовбивство і вбивство в лоні – аборт. Дуже близьке до звершення вбивства – рукоприкладство.

Але ж ми вбиваємо ближнього не тільки руками або зброєю, але й жорстокими словами, обмовлянням, знущанням, насмішками. Св. ап. Іоан говорить: «Кожен, хто ненавидить брата свого, є людиновбивця». Кожен на собі випробував, як ранить і вбиває душу зле, жорстоке, язвисте слово.

Вбивство тварин без потреби в харчуванні, це також порушення.

Піддаючись надмірній печалі, доводячи себе до відчаю, ми також грішимо. Самовбивство – великий гріх, адже життя є дар Божий, і тільки Йому належить влада відібрати його(життя) у нас. Нанесення шкоди своєму здоров’ю – також повільне самовбивство. Дехто вбиває себе надмірною працею заради збагачення – це також гріх.

 

Дехто вважає, що порушення заповіді «не вкради» - це тільки ознака явної крадіжки з насиллям, і тому, не задумуючись, відкидає свою вину в гріхові розкрадання. Під розкраданням(крадіжкою) слід розуміти неповернення грошових боргів або речей. Не менш засудливе дармоїдство, жебракування без крайньої необхідності, при можливості самому заробити на проживання.

Блудні думки і помисли, які розвиваються від спогадів перш за все баченого, почутого або навіть відчутого у снах. Наодинці, найчастіше вночі, вони особливо міцно заволодівають людиною. У цьому випадку найкращими ліками є аскетичні вправи: піст в їжі, регулярне читання ранкового і вечірнього правил(молитв).

Спокусливі розмови, блуд, перелюбство, кровозмішання, неприродні статеві стосунки -  про огидність перерахованих гріхів навряд чи слід детально розповсюджуватись. Будь-якому християнинові очевидна їх недопустимість: вони ведуть до смерті духовної перш ніж ми досягнемо смерті тілесної.

 

Розкаяння наше не буде повним, якщо ми , каючись, не  утвердимося внутрішньо з рішучістю не вертатися до висповіданого гріха. Але дуже часто задають питання: як це можливо або як я можу обіцяти духівникові, що я не повторю свого гріха? Справа в тому, що перш за все, ми не судді самі собі. Людина не може правильно судити про себе, чи стала вона гіршою, чи кращою, бо і вона(людина) сама, і те, над чим вона роздумує, величини змінні. Надто велика вимогливість до себе може дати ілюзію, що гріхи примножились і посилились. Але насправді,  вони(гріхи) залишилися ті ж,  можливо, навіть ослабли, просто раніше ми їх не помічали.

 

І навіть, коли після сповіді немає цього відчуття полегшення, відродження, потрібно мати силу вернутися знову на сповідь, до кінця звільнити сво. душу від нечистоти, сльозами обмити її від чорноти і скверни. Той, хто прагне до цього, завжди досягає того, чого шукає.

 

ПРО СТАВЛЕННЯ ДО СВЯЩЕНИКІВ І ДО СПОВІДІ

Згідно правил Православної Церкви, всі її члени повинні приходити до сповіді із семилітнього віку. Іншими словами, вже з цього віку Церква вважає людину здатною відповідати перед Богом за свої вчинки, боротися зі злом у собі і отримувати благодатне прощення в таїнстві Покаяння. Як часто потрібно йти до сповіді? Ми, що підвладні гріхові, повинні якнайчастіше вчитися покаянню.

 Для людини, яка насправді страждає від свого гріха, також все рівно , у якого священика вона сповідується. Спілкування із священиком на сповіді – це повільний, розсудливий перерахунок своїх гріхів і вислуховування молитов. До священика не можна ставитися лише як до требовиконавця. На жаль, споживацьке ставлення до Церкви залишається одним із найросповсюджених пороків нашого життя. Споживацтво багатолике, воно виростає не тільки через лінивство і байдужість до Церкви, але й часом «із ревнощів не по розуму», звідси і зловживання пастирською увагою, свого роду сповіді-спектаклі, які розігруються перед священиком, звідси і «паломництво» із монастиря в монастир, від одного духівника до іншого, це все супроводжується всякого роду навколо церковними пересудами, які заміняють, по суті,  духовне життя.

Всякий, хто приступає до сповіді, повинен знати: сповідь – не індульгенція, при якій почуття сорому і навіть покаяння служить як би платою, яка вноситься за гріх і  яка дає дозвіл жити далі, як ні в чому не бувало. Сповідь – це глибоко особистий акт, а разом із підготовкою до сповіді і процес, в якому людина розкривається не тільки для Бога, але й для самої себе. Сповідь без перебільшення можна назвати процесом народження особистості, процесом іноді досить важким, тому що людині приходиться щось від себе відсікати, виривати із корінням, але, разом з тим, процес порятунку і,  в кінцевому результаті, завжди радісний.

Є ще один момент, на який слід звернути увагу, - повага до сповіді. Часто через штовханину в храмі люди стоять дуже близько до священика, який сповідає, і можуть підслуховувати сповідь. Ніяка  штовханина не може служити виправданням, і ніхто не повинен підходити до священика і сповідника надто близько. Тайна сповіді повинна бути відгороджена від усього, в тому числі і від штовханини.

 

 

Преподобний Єфрем Сирин про покаяння

Пав я, підійми і дай хоч трохи потрудитися, щоб на Суді не бути посоромленим. Очисти мене благодаттю твоєю, Милосердний Отець; обмий скверну мою всеочищуючим іссопом Твоїм, і зціли язви мої, щоб подякував я за благодать Твою!

Я впав: підійми і укріпи мене Господи, бо Ти підіймаєш всіх, хто впав. Простягни до мене Свою руку і знову оживотвори мене Твоїми щедротами! Супротивник збрехов мені, зняв з мене та вкрав все моє вбрання, зробив так, що залишаюсь я безплідним і повинен йти на Суд оголеним від усього. Милість Твоя нехай буде для мене одежею в день Суду! Великий страх в той день Суду, коли кожний дасть відповідь про справи свої, і про помисли свої, і навіть про найменшу річ. Ти виправдай мене тоді, Суддя мій; бо хоч і винний я, але маю волю каятися. Стискатися і безмежно мучитися буде серце наше, коли перейде все, що збуджувало в нас похотіння, коли всякий з’явиться оголеним душею і буде поведений до відповіді. Тоді горе тому, хто, подібно до мене, вчинив множество беззаконь, хто грішив та заховував свої гріхи, щоб не бути осоромленим тут! Там в день Суду будуть вказувати на нього пальцями.

Беззаконня мої намножилися, дні мої промайнули і зникли, наближається час кінця, а покаяння немає в мені. Якщо не буде місця щедротам Твоїм, горе мені в день Суду! Блаженна людина, яка трохи потрудилася у цьому світі, бо вона наслідує царство у світі, що не переходить. За малу працю вона набуває велике насліддя. На Суді Твоєму, Господи, немає зважання на особу: тоді кожний отримає згідно з ділами своїми: у кого справи добрі, тому царство, а в кого злі – тому муки.

Відкрий мені двері щедрот Твоїх, Надіє тих, хто кається, і простягни до мене руку Твою, сповнену ліків, щоб вона обмила рани мої та зцілила язви мої. Воля моя відмовляється слідувати за Твоєю волею. Ти Сам упокори мене волі Твоїй, щоб через це я отримав спасіння і прославив волю Твою, яка благоволить до тих, хто кається. Милостиво прийми молитву мою про примирення з Тобою і, з благодаті Твоєї, даруй мені життя в Пришестя Твоє; і нехай посоромиться лукавий, коли побачить, що помилувала мене правда Твоя.

Як готуватися до сповіді

Приступаючи до сповіді, потрібно необхідним чином приготуватися. Згадай всі свої гріхи, які вчинив вільно чи невільно. Потрібно уважніше переглянути все своє життя, щоб, по можливості, згадати всі гріхи, не тільки зроблені з часу минулої сповіді, але й давні, через забудькуватість, або ще гірше – неправдивий сором – не сповідувані. Якщо важко запам’ятати всі згадані гріхи – можна їх записати на папірець, щоб по цих записах нагадати їх собі під час сповіді. Необхідно уважно вислухати молитви на початку сповіді, а потім, якщо є багато сповідників, необхідно зачекати своєї черги. Підходячи до сповіді треба уважно прочитати наступну молитву: «Всі тайни свого серця я розкриваю перед Тобою, Суддею моїм. Отож, зглянься на покору мою, зглянься на смуток мій, зглянься на покаяння моє і помилуй мене, Милосердний Боже отців наших». Потім з покорою серця потрібно підійти до Хреста та Євангелія, перехреститися, поцілувати їх, схилити свою голову та почати сповідування своїх гріхів.

- Сповідуй свої гріхи відверто, пам’ятаючи, що розповідаєш їх не людині, але Самому Богові, Котрий вже і так знає твої гріхи, але хоче твого визнання та розкаяння в них. Священика, який сповідує тебе, не потрібно встидатися, бо він теж є людина, і йому відомі всі людські немочі, і схильність людини до гріха, а тому священик на сповіді не може бути твоїм страшним суддею. Більше, ніж сорому перед священиком, треба остерігатися затаїти від нього якийсь гріх, і тим самим, вчинити ще один гріх. Якщо ти встидаєшся відкривати гріхи свої лише перед одним духівником, то як знесеш той сором, коли на Страшному Суді відкриються гріхи твої не лише перед Богом, але й перед ангелами та усіма людьми?

- Сповідуй свої гріхи чітко і конкретно, кожний гріх окремо. Подібно до того, як найточніше виявлення тілесних немощів сприяє встановленню правильного діагнозу та кращому лікуванню, так і виявлення хвороб душі, якими є гріхи, сприяє їх знищенню. Тому не потрібно обмежуватися загальними визначеннями «у всьому грішний» або чимось іншим подібним, але виявляти всі роди і види гріхів, які вчинив.

- Не втручай у сповідь інших осіб, особливо для того, щоб їх засудити або їхніми діями виправдати свої гріхи. Це не сповідь, а засудження, а тому – ще більший гріх.

- Не намагайся на сповіді виправдати себе у будь який спосіб – звичкою, обставинами або чимось іншим подібним. Той хто себе засуджує, буде виправданий Богом, а хто себе виправдовує – Ним буде осуджений. Тому треба повною мірою усвідомити, що гріх походить від нас, і тому на нас лежить відповідальність за нього.

- Не кажи, коли про що спитає духівник: «Не пам’ятаю, можливо і в цьому грішний». Нам необхідно пам’ятати про свої гріхи так само, як ми пам’ятаємо про те, що нам хтось винний або чим нас образили. Щоб не виправдовуватися забудькуватістю нам необхідно сповідуватися якомога частіше. Якщо ж ми, через свою недбалість, приступаємо до сповіді рідко і через це забуваємо свої гріхи – то ми в цьому самі винні, а тому не будемо мати надію на прощення гріхів, які нами не сповідані.

- Без питання духівника сам не говори про те, в чому не грішний або чого не робив. Якщо ж будеш так чинити, уподібнишся євангельському фарисею, котрий хвалився перед Богом, а не сповідував свої гріхи – і цим лише збільшив своє засудження.

- Сповідатися потрібно зі скорботою та жалем сердечним, бо гріхами своїми ми образили і відкинули Бога та відігнали від себе Його благодать. Тому дуже погано, коли розповідають гріхи свої з сердечною холодністю, а бо й посмішкою. Все це – ознака нерозкаяності, і сповідуючись таким чином, ми ще більше примножуємо свої гріхи.

- Господь більше милосердний, ніж правосудний, а тому сповідай свої гріхи з надією на Його милосердя. Немає такого гріха, який був би сильнішим за милосердя Боже, і який би Господь не простив тому, хто в ньому щиро розкаюється. Як Отець з радістю прийняв євангельського блудного сина, так і нас, якщо ми щиро навернемося до Нього, він з радістю прийме, не згадуючи нам наші гріхи та неправди.

Таким чином треба сповідатися, щоб отримати від Господа Бога відпущення гріхів. «Коли сповідаємо гріхи наші, то Він, будучи вірним і праведним, простить нам гріхи наші і очистить нас від усякої неправди». (1 Іоана 1, 9)

Визначення гріхів за десятьма заповідями

І заповідь. Чи маєш ти постійну пам’ять про Бога та страх Божий у серці? Чи не хитається твоя віра в Бога маловірством або сумнівами? Чи не мав сумніву у догматах Православної Віри? Чи молиш Бога укріпити твою віру? Чи не було в тебе відчаю у Божому милосерді? Чи ти молишся щоранку і щовечора до Бога? Чи щира та уважна твоя молитва? Чи завжди, коли можливо, відвідуєш церковні богослужіння? Чи не пропускаєш їх без поважної причини? Чи любиш читати релігійно-моральні книжки і чи читаєш їх? Чи не захоплюєшся читанням книг безбожних або єретичних? Чи не приймав участі у гаданнях, сеансах «зцілення» у ворожбитів, чаклунів та «народних цілителів»? Чи не приймав участі у моліннях або «богослужіннях» сектантів? Чи не забуваєш про головне – приготування до життя вічного, про відповідь на Страшному суді та відповідальність за вчинені гріхи? Чи, можливо, через життєву суєтність або лінощі забуваєш про це та перебуваєш у лінивстві та самозадоволеності?

ІІ заповідь. Чи на першому місці у тебе Бог? Може не Бог у тебе на першому місці, а що-небудь інше – накопичення грошей, набуття майна, задоволення, розваги, їжа, одежа, бажання звернути на себе увагу, досягнути високого місця у суспільстві, тощо? Чи не відволікає тебе від Бога захоплення телебаченням, музикою, кіно, театром, комп’ютером або чимось іншим? Можливо, що через піклування про себе, сім’ю, забуваєш про Бога, занедбуєш справу спасіння та не виконуєш приписів Матері-Церкви? Якщо так – то ти служиш своєму ідолові, і він у тебе на першому місці, а не Бог. Може якась пристрасть заволоділа тобою (сріблолюбство, чревоугоддя, плотська пристрасть і таке інше)? Чи не робиш ідола з самого себе через гордість або егоїзм?

ІІІ заповідь. Чи не згадував про Ім’я Боже у марнослівних розмовах і даремно, або, що ще гірше – чи не перетворював святиню на жарт? У припадку озлоблення чи не хулив Ім’я Боже? Чи не давав кому-небудь клятву або присягу і порушив її? Чи не буває твоя молитва розсіяною та неуважною?

ІV заповідь. Чи не порушував святості недільних днів та свят, встановлених Православною Церквою? Чи не забуваєш у ці дні про молитву, церковне богослужіння, замість цього працюючи заради своєї користі? У свята під час церковних богослужінь чи не розважався у кіно, на концертах, або у інших місцях розваги та зібраннях, де немає розмови про Бога та спасіння? Чи сам не влаштовував таких зібрань, цим самим відволікаючи людей від Церкви? Чи відвідуєш богослужіння, а якщо так – то чи не запізнюєшся на них? На богослужінні замість того щоб молитися чи не віддаєшся пустим думкам або розмовам? Чи допомагаєш, у міру можливого, тим, хто потребує допомоги – старим, хворим, бідним та нужденним? Чи не порушував постів? Чи не упивався спиртними напоями?

V заповідь. Чи не було випадків ставлення до батьків без поваги? Чи піклуєшся про них у їхніх хворобах, старості? Якщо батьки померли, то чи не забуваєш молитися у церковній та приватній молитві за упокоєння їхніх душ? Чи не було випадків зневажливого ставлення до пастирів Церкви? Чи не осуджував їх, коли вони закликали до спасіння та нагадували про гріхи? Чи не ображав когось старшого за себе, а особливо благодійників?

VI заповідь. Якщо ти не вбив нікого фізично, то, можливо, став причиною чиєїсь смерті іншим чином – міг допомогти, але не допоміг? Чи не звершив духовного вбивства, тобто чи не відвернув когось від доброчесності та втягнув у гріховне життя? Чи не спокушав кого-небудь на гріх або сприяв цьому? Чи не озлоблювався на когось? Чи прощаєш тим, хто тебе ображає? Чи не тримаєш в собі образу? Чи не осуджуєш кого-небудь, а не себе? Якщо хочеш отримати прощення своїх гріхів, то пам’ятай, що Господь прощає нам провини наші лише тоді, коли ми прощаємо винуватцям нашим. Чи не робила аборту, що також є вбивством? (Чи не змушував робити аборт?).

VII заповідь. Чи не порушуєш цієї заповіді, вступаючи у статеві відносини без благословення на це у церковному шлюбі, задовольняючись лише громадянським, або й взагалі без шлюбу? Чи не дозволяєш собі легковажно ставитися до осіб протилежної статі? Чи не осквернював себе, віддаючись нечистим та розпусним думкам та бажанням через читання розпусних книг, перегляд фільмів чи телепрограм або в інший спосіб? Порушенням цієї заповіді є розпусні пісні, жарти, безсоромні наряди та інші подібні гріхи. Апостол Павло вказує на те, що блудне співжиття має ті самі духовно-моральні наслідки, що і законний шлюб, лише зі знаком «мінус» (1 Коринфянам 6,16). Блудне співжиття призводить до об’єднання гріховних духовних потенціалів осіб, бо «два стають однією плоттю». А це означає, що через блуд на того, хто грішить, переходять наслідки гріхів партнера. Тому так важливо припинити розпусне життя – будь мужнім, християнин, та розкайся, доки не пізно.

VIIІ заповідь. Чи не привласнював собі в будь-який спосіб чужої власності? Чи виконував, як належить, обов’язки, пов’язані зі службою чи посадою? Чи не мав надмірної пристрасті до земних благ, не бажаючи ділитися ними з ближніми? Чи за совістю використовував чуже майно, довірене тобі?

ІХ заповідь. Чи не оббріхував свого ближнього? Чи не злословив та осуджував ближніх своїх, за правдиві чи уявні гріхи? Чи не любиш передавати про когось погані розмови, плітки? Чи не брешеш і чи стараєшся завжди бути правдивим?

Х заповідь. Чи не заздриш кому? Пам’ятай, що заздрість Каїна до Авеля призвела до першого вбивства. Це почуття може привести до багатьох гріхів, тому викорінюй його.

Над всім цим стоїть гордість – родоначальниця всіх гріхів. Гордість в тому чи іншому вигляді притаманна всім нам більшою чи меншою мірою. Гордість та марнославство більше всього заважають нам бачити свої гріхи, усвідомлювати та сповідувати їх. Християнин, прочитай декілька разів вищенаведені гріхи та помолися Богові, щоб Він нагадав тобі про все, вчинене тобою. Не кажи: я ні чим особливо не грішний, а почни за десятьма заповідями згадувати гріхи свої, і обов’язково щось знайдеш в собі. Пам’ятай, що гріхи – це не тільки і не стільки злі вчинки, скільки гріховне налаштування душі та шкідливі звички, які в ній вкорінені. А тому щоб боротися з гріхами, необхідне тверезіння – постійний нагляд за собою, своїми думками та бажаннями. Всякий гріх починається з думки, а тому легше його знищити в зародку, а не боротися з ним тоді, коли він стане вкоріненою звичкою.

З чину сповіді

Ось чадо Христос невидимо стоїть, приймаючи сповідь твою, не соромся, не бійся, не затаюй нічого від мене, але щиро скажи все, що вчинив (вчинила) ти, щоб дістати прощення від Господа нашого Ісуса Христа. Ось і образ Його, Євангеліє і Хрест перед нами, а я лише свідок, щоб свідчити перед Ним про все, що ти скажеш мені, а якщо затаїв би (затаїла б) від мене, подвійний гріх матимеш. Отже, подумай, бо ти прийшов (прийшла) до лікарні, щоб не відійти тобі не вилікуваним (не вилікуваною).

 

 

 

Етикетні мовленнєві формули у спілкуванні з духовенством

      Оскільки духовенство посідає особливе місце в суспільстві, то, відповідно, з ходом століть виробило певні норми поведінки щодо себе. Це яскраво можна бачити на мовленнєвому рівні.

 

 

Духовенство є структурою ієрархічною, воно поділяється на кілька ступенів. Найвищим ступенем духовенства є єпископство. Згідно з ієрархічною драбиною нижчими за єпископів є священики, а найнижчим ступенем священства є дияконат. У зв'язку з такою диференціацією єпископи, як найвищі за гідністю представники Церкви, користуються особливою повагою серед вірних. Така пошана на практиці проявляється нахилом голови при зустрічі з ними, цілуванням їх рук, а також додаванням до їх імен різних пошанних титулів. До одних з перших, що були у вжитку в ранній період існування Христової Церкви, належать такі: Боголюбивий, Богумилий, святіший тощо. Ці почесні титули досить часто згадуються у рескриптах цезарів і цивільних законах. Цезар Юстиніан називає єрусалимського архієпископа Петра святішим і блаженнішим.

Сучасний мовленнєвий етикет сформувався на базі напрацювань минулих поколінь. Це яскраво проявляється на прикладі церковного мовленнєвого етикету. Так, ті етикетні фрази, які були у вжитку за ранньохристиянської доби, а також багато інших, можемо знайти у посібниках із сучасного етикету. Звертаючись до Патріарха, користуються виразом Ваша Святосте!  До Патріарха можна звертатися фразою Ваше Блаженство! Такою ж фразою можна звертатися і до митрополита, коли він є Главою Церкви. В іншому випадку до нього звертаються, використовуючи етикетну формулу Ваше Високопреосвященство! Таким самим принципом можна керуватися, звертаючись до архієпископа: якщо Глава Церкви, то Ваше Блаженство!, якщо ж ні ‒ Ваше Високопреосвященство! Якщо архієпископ має титул Верховного, то до нього звертаються як до Патріарха ‒ Ваше Блаженство! (як до Глави Церкви). До єпископів звертаються фразою Ваше Преосвященство! Тобто єпископа іменують прикметниками Преосвященний (простий ступень порівняння) або Преосвященніший (вищий ступінь порівняння). Цим останнім прикметником також часто іменують і митрополита. До цих слів, у звертанні до єпископа, додають слово Владико: Преосвященний/Преосвященніший Владико! У звертанні до архієрея також часто застосовують прикметник Боголюбивий. У цьому випадку, керуючись неписаним правилом, так звертаються до єпископа,  який є емеритом (пенсіонером). Проте воно не є загальним правилом, а тільки відбиває погляди певних осіб. На нашу думку, згідно із семантикою цього слова, цей прикметник можна вжити до кожного єпископа.

До ієреїв, чи то в Католицькій Церкві чи в Православній, вживається звертання Отче!, до якого можуть бути додані означення, відповідно до зайнятої священнослужителем "посади" у Церкві. На доказ цього, якщо священик є деканом (благочинним), то до нього звертаються, застосовуючи вираз Отче декане! (Отець благочинний).

Якщо ж священик не займає ніякого вищого уряду в Церкві, то до нього звертаються, використовуючи вираз Всечесний отче!

До тих священиків, які є монахами, застосовують звертання Преподобний отче! Якщо ж такий священик посідає якийсь уряд у монастирі: чи то є ігуменом, архімандритом, а чи протоархімандритом, то до них належиться звертатись через етикетну форму Високопреподобний отче!

Під впливом польської мови часто священиків іменують словом ксьондз. Це стосується більшою мірою римо-католицького середовища. Хоча цей вплив настільки сильний, що подекуди можемо чути таке іменування священнослужителів інших конфесій (це явище більшою мірою поширене на території Галичини). Також вплив польської мови відчувається і в такій звертальній фразі до священиків як Прошу отця (Прошу отця духовного). Суть такого звертання зводиться до калькування польської мови: прошу пана, прошу пані. А таке явище в стилістиці української мови небажане.

Стосовно дияконів, які посідають найнижчий ступінь священства, ми не знаходимо такої широкої палітри етикетних звертань, як це ми побачили на прикладі Єпископів чи священиків. Назва їх титулу і є етикетною формулою, якою звертаються до них. Хоча дуже часто, чи то на письмі, чи в усному мовленні, можемо почути звертання Отче дияконе! Такий етикетний мовленнєвий вираз не є виправданий, бо отцями звуть тих, які прийняли священичі свячення. Саме священики, на відміну від дияконів, здійснюють пастирську опіку над вірними. Вони вважаються духовними отцями (батьками) для християн. Диякони ж, як подає "Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу канонів Східних Церков", призначені, за давньою християнською традицією, тільки для допомоги єпископам і священикам. Тому у спілкуванні з дияконом потрібно звертатися до нього за титулом – дияконе!

До монахів, якщо вони не є священиками, вживають звертання преподобний брате!, а до монахинь – преподобна сестро!

У множині форма називання і форма звертання до духовенства є однакові: Преосвященні владики! (до єпископів); Всечесні/всечесніші отці (до священиків); Преподобні брати і сестри (до ченців і черниць).

Інколи буває так, що особі потрібно звернутися до аудиторії, що складається з осіб, які належать до духовного сану. Тому, щоб не перевантажувати мовлення численними мовленнєвими етикетними фразами, звертаючись до представників кожного рангу духовенства, застосовують загальну фразу-звертання Шановне (дороге) духовенство!

При розгляді етикетного мовлення стосовно осіб духовного стану можна також кількома словами проаналізувати ті етикетні фрази, з яким звертаємося до осіб, що є наближеними до духовенства. Найперше потрібно згадати про дружин священиків. Оскільки традиційно прийнято вважати священиче подружжя домашньою церквою, то потрібно збагнути суть спілкування і стосунків між членами цієї християнської спільноти. Знаємо, що дружину священика у нашому україномовному суспільстві називають попадею. Спостерігаючи за мовленнєвою поведінкою людей, особливо, коли вони спілкуються з дружиною священика, можемо почути, що християни, звертаючись до своєї співрозмовниці, уживають вираз пані добродійка. Це чудовий вираз для звертання до дружини священика. Семантика цього виразу відкриває статус особи, до якої так звертаються. Пані їмость – ще один звертальний вираз при спілкуванні з дружиною священика. Слово їмость має цікаву історію. Свого часу воно писалося як єгомость (тепер така форма є застарілою, хоча серед людей старшого покоління можемо його почути). А вже це слово мало би бути утворене від слів його милість. Завдяки цьому підтверджується богословська інтерпретація домашньої Церкви: чоловік – голова сім'ї, у нашому випадку й голова Церкви, а жінка, завдяки тому, що її чоловік – священик, має можливість перебувати у милості голови Церкви.

Також можемо почути інші слова і вирази, якими іменується, чи, радше, користуючись якими, звертаємось до дружини священика. Варто би згадати такі: паніматка, матушка (у наш час вважають такі слова застарілими).

Доброзичливе ставлення до кожного члена християнської спільноти виявляється на мовному рівні завдяки тому, що вони взаємо називають себе братами і сестрами.

В усіх проаналізованих нами етикетних фразах проявляється глибока пошана до духовенства. Це, своєю чергою, свідчить про ту важливу місію, яку сповняє кожна особа, яка належить до духовного стан

 

Бібліотека

 

 

В другу Неділю Великого посту вшановуємо пам’ять святителя Божого Григорія Палами, а також всіх преподобних отців, що засяяли в подвигах у славнозвісній святині нашого народу – Києво-Печерській лаврі.

Сьогоднішній недільний день є особливий, бо, вшановуючи пам’ять свт. Григорія Палами і всіх преподобних Києво-Печерських, ми ніби продовжуємо святкувати Торжество Православ’я. Святий Григорій у свій час ревно став на захист православного вчення, а подвижники Києво-Печерської лаври святістю свого життя довели спасительність і силу віри православної. Готуючи нас до Великого посту, Свята Церква через богослужіння та повчання закликає всіх до покаяння, духовного оновлення, закликає скинути пута гріха. З настанням посту прийшов час сприятливий, час спасіння.

Богослужіння цих двох седмиць створювали для православних християн особливий духовний настрій, спонукаючи осмислити своє життя. Ці святі дні були періодом духовного подвигу. Якщо спочатку увага Матері-Церкви зосереджувалась на самоаналізі, на нашій переміні за допомогою і дією благодаті Божої, то зараз вона скеровує свою увагу на тих, хто був носіями благодаті.

В цей Недільний день Церква з особливою силою розкриває нам православне вчення про піст, згадуючи пам’ять великого подвижника благочесня cвт. Григорія Палами, архиєпископа Фессалонітського, Чудотворця, майстерного богослова, який жив у XIV ст. Народився святий у 1296 р. в знатній константинопольській сім’ї. Незважаючи на те, що він рано втратив батька, був уже в юному віці відомий своєю начитаністю й освіченістю.

Святителю Григорію, зважаючи на всі його позитивні якості, пропонували різні високі посади при імператорському дворі. Але він не бажав слави світу цього і, відхиливши всі пропозиції, в двадцятилітньому віці оселився на святій горі Афон, де став аскетом та ісіхастом. Треба сказати, що серед ченців Святої гори в XIV ст. був розповсюджений особливий рух – ісіхазм.

Ісіхазм – від грецького слова «ісіхія» – безмовність, тиша. Послідовники цього руху вели особливий спосіб життя. Вони зводили свій розум до умоспоглядання. Через творення особливого молитовного правила, наприклад, – творення безперестанної Ісусової молитви, з’єднувалися з Богом. Молитва допомагала їм очистити розум та серце і це виражалось у баченні Божественного світла, саме такого світла, яке бачили апостоли на Фаворській горі, будучи очевидцями Преображення Господнього, про що апостол Петро говорить у своєму Другому Соборному посланні: «Бо ми сповістили вам силу і пришестя Господа нашого Ісуса Христа, не йдучи за хитромудрими байками, а бувши очевидцями Його величі»(2 Петр. 1. 16).

Святителя Григорія Паламу через захист вчення про Благодатне світло почали називати «сином Божественного Світла». Проти вчення Григорія Палами виступив Варлаам – монах-філософ зі своїми послідовниками. Цей калабрійський чернець відкидав православне вчення про Благодатне світло, яке просвітлює внутрішню людину і інколи відкривається видимо, як це було на Фаворі і Синаї. Він навчав, що сутність Бога неосяжна для людей, що Божественне можна пізнавати тільки логічним шляхом через Писання, книги. Тому навчання набагато більше, ніж молитва простих неосвічених ченців, а бачене ними світло, як і світло Фаворське, є тварне.

На соборі, який був скликаний в 1341 р., єресь ченця Варлаама була переможена за допомогою мудрого богослова святого Григорія Палами, який зміг дати пояснення Божественного світла. Він називав його як нетварну Божественну енергію, яка витікає з природи Бога. За природою ми не можемо бути рівні Богові, а за благодаттю – можемо зблизитись з Ним.

Святитель навчав на основі досвіду святих, що благодать Всесвятого Духа не є щось тварне, як це стверджували на Заході. Ми здатні стати не тільки духовними, але й богоносними. Свт. Григорій Палама своїм глибоким богослів’ям, почерпнутим з багатовікового досвіду Церкви, а також на своєму власному досвіді подвижника-ісіхаста, привідкриває нам таїну єднання людини з Богом, а це і є головна мета не тільки Великого посту, але й всього життя людини. Свт. Іриней Ліонський навчає: «Слава Божа, сяйво Боже, Боже торжество – це людина, яка виросла до повної міри своєї величі».

Великою і невимовною радістю наповнюються серця вірних Української Православної Церкви, бо сьогодні, як світлосяйне сонце, засяяла пам’ять Собору усіх преподобних отців Києво-Печерських. Слово Собор означає зібрання. Так, ми сьогодні вшановуємо саме зібрання, великий сонм подвижників Печерського монастиря, які, як найясніші світильники, засяяли з надр печер, просвітили світлом свого благочестя нашу рідну землю і звістили радісну звістку Євангелія Христового з київських пагорбів по всій Русі.

Нині ми прославляємо не одного чи двох, а більше двохсот святих Божих, які входять до Собору преподобних Печерських. На чолі Собору стоять преподобні Антоній і Феодосій Києво-Печерські – засновники чернечого життя на Русі. Саме навколо цих преподобних згуртувалась велика школа подвижників, які сформували уяву про ідеал святості у свідомості побожних наших предків. Мовчальники, затворники, посники, прозорливі, цілителі, чудотворці прославляються сьогодні нами, як «Стовп вогнеподібний і світлосяйне сонце».

Сьогодні в печерах Київської лаври спочиває більше 120-ти угодників. Ніде в світі немає такого місця, де б прославилась така кількість святих, Печерський монастир є дорогоцінною духовною скарбницею нашого народу, показником святого життя побожних предків. Відвідуючи київські печери і прикладаючись до святих мощей, ми освячуємось благодаттю Духа Святого, яка діяла у преподобних отцях під час їхнього земного життя, і яка діє в їхніх чесних тілах і після їх блаженної кончини.

Про життя більшості преподобних Печерських нам нічого не відомо, але про їхній священний подвиг нам засвідчують нетлінні тіла цих праведників. Лавра стала колискою Православ’я в землях Русі, бо саме за зразком Києво-Печерської обителі на території не тільки теперішньої України, але й Росії, Білорусії створювалися чисельні монастирі. Печерські подвижники стали прикладом для наслідування всім нам і невипадково називаються Всесвітніми світильниками.

Саме заснування Києво-Печерського монастиря супроводжувалося різними знаменнями і чудесами. Матір Божа – Цариця Неба і землі – обрала столицю нашої держави Богоспасаємий град Київ собі за уділ, який після Єрусалиму і Афону є третім жеребом Пресвятої Богородиці. Тому ми, за словами ап. Павла: «Маючи довколо себе таку хмару свідків, скиньмо з себе всякий тягар і гріх, який нас обплутує, і з терпінням підемо на подвиг, який чекає на нас»(Євр. 12. 1). Повчаймося за словами свт. Григорія Палами, який в бесіді на 2-у Неділю Великого посту пише: «…поскільки Царство Боже приблизилось, то ділами покаяння зробімо себе достойними його, зробімо зусилля над собою, відкидаючи злі свавілля і навики; бо Царство Небесне здобувається силою, ті хто докладають зусиль отримують його. Наслідуймо терпіння, смирення і саму віру Богоносних отців, умертвивши наші тілесні члени земні: перемігши блуд, нечистоту, пристрасті, злі бажання і жадібність».

 

 

 

Цар Соломон

01.04.2013 07:19

Соломон

                                                   

 

(965-928 рр. до н.е.)

 

В Біблії немає персонажа (крім Мойсея з його «П’ятикнижжям»), якому було б відведено більше місця, ніж царю Соломону. Його «Пісня Пісень», «Соломонови приповістки» і «Еклезіаст» є складовими частинами третього розділу Старого завіту – «Писань».

Біографія

Соломон, син Давида й Вірсавії, був одинадцятим з сімнадцяти синів Давида і, згідно традиції, навряд чи міг претендувати на батьківський престол. Але на його стороні були його мати – Вірсавія – улюблена дружина царя Давида, один з двох первосвященників – Садок – і пророк Нафан. Давид розумів, що Соломону буде складно посісти престол після його смерті, тому ще за життя проголосив його царем. Пол Джонсон у книзі «Популярна історія євреїв» так пояснює вибір Давида: «...Соломон був не воєначальником, а суддею і вченим, у традиціях Мойсея. Він – єдиний із синів Давида, хто міг поєднувати релігійні функції з царськими». Так Соломон стає третім ізраїльським царем і править з 965 по 927 рр. до н.е.
Царювання Соломона було золотим віком для Ізраїля, багатство і могутність якого досягли небачених висот. Соломон побудував продуману державну систему. Він створив уряд з розподілом обов’язків між його членами, розділив територію на 12 адміністративних округів, в яких збирались податки, побудував фортеці в стратегічно важливих районах. Ізраїль вів жваву торгівлю, розвивав дипломатію: з єгипетським фараоном Соломон встановив дружні стосунки, скріплені династичним шлюбом.
На четвертий рік свого правління Соломон взявся до побудови храму Яхве; будівництво тривало сім з половиною років. Значення цього храму виходило за межі створення чисто ритуального комплексу: з його побудовою у євреїв з’явився єдиний релігійний центр. У Свята святих храму знаходився тільки Ковчег зі Скрижалями завіту, але головний смисл цього приміщення полягав у тому, що в ньому знаходилась Шхіна – Присутність Господня.
Дружини Соломона умовили його звести декілька язичницьких храмів, і поступово сам Соломон став приносити жертви не тільки своєму Богу, але й язичницьким богам. В країні спалахнуло повстання. Очолив його збирач податків Ієровоам, якому пророк Ахія передрік царську владу. Повстання було придушено, але Ієровоаму вдалося втекти в Єгипет.
Після смерті Соломона його держава розпалась на дві ворожі половини – Іудею та Ізраїль. Правителем Іудеї, до якої увійшли два коліна, став син Соломона Ровоам, а правителем Ізраїля, що складався з десяти колін, – Ієровоам, який повернувся з Єгипту.

Вчення

З ім’ям Соломона пов’язано написання трьох книг, що містяться у Старому Завіті: «Пісня Пісень», «Соломонові приповістки» і «Слова проповідника» («Еклезіаст»). В деяких дослідженнях ставиться під сумнів авторство Соломона, але сам факт «присвоєння» цим творам імені Соломона свідчить про його високий авторитет в галузі етики, філософії і літератури, про його мудрість і про готовність людей чути все це саме від Соломона.

«Еклезіаст»

Основний зміст «Еклезіаста» – філософське осмислення різноманітних сторін життя. «І обернувся я на всі справи мої, які зробили руки мої, і на працю, якою працював я, роблячи їх, і от все метушня і духовна нудьга, і немає від них користі під сонцем! Серце моє бачило багато мудрості і знання, але і це –духовна нудьга. Тому що у великій мудрості багато туги, і хто примножує пізнання, примножує скорботу». Смисл життя автор «Еклезіаста» бачить лише у вшануванні Бога: «Бога бійся і заповідей Його дотримуйся, тому що в цьому все для людини».

«Соломонові приповістки»

Книга «Соломонові приповістки» написана у вигляді настанов, які батько дає сину, і охоплює найрізноманітніші моральні і суспільно-побутові явища. Батько говорить: «Сину мій! Якщо будуть схиляти тебе грішники, не погоджуйся. Якщо будуть говорити: «йди з нами, зробимо засідку для вбивства, наберемо всілякого коштовного майна» – не ходи разом із ними, утримай ногу твою від тропи їхньої, тому що ноги їх біжать до зла і поспішають на пролиття крові. Не відмовляй у благодіянні тому, хто потребує цього, коли рука твоя в силі зробити його. Не говори другу твоєму: «піди й прийди знову, і завтра я дам», коли ти маєш при собі. Відкинь від себе облудність вуст, і лукавство язика прибери від себе. Очі твої нехай прямо дивляться, і вії твої нехай спрямовані будуть прямо перед тобою. Подбай про тропу для ноги твоєї, і всі шляхи твої нехай будуть твердими. Піди до мурахи, ледарю, подивись на дії її і будь мудрим. Немає у неї ані начальника, ані приставника, ані повелителя; але вона заготовлює влітку хліб свій, збирає під час жнив їжу свою».

Багато з цих повчань нагадують народні прислів’я, виразні та влучні: «Праця праведного – до життя, успіх нечестивого – до гріху», «Усі дні нещасного сповнені туги, а в кого серце веселе, в того завжди бенкет», «Товчи дурного в ступі разом із зерном, не відділиться від нього дурість його».

Легенди про Соломона

На початку свого царювання Соломона мучили сумніви: чи зможе він гідно керувати великою і сильною державою, яку залишив йому батько? Одного разу уві сні перед Соломоном з’явився Бог і сказав: «Проси, що дати тобі».

Соломон відповів: «Господи, Боже мій, Ти поставив раба твого царем, але я юнак малий, не знаю ані мого виходу, ані входу. Подаруй рабу Твоєму серце розумне, щоб судити народ і розрізняти, що добро, що зло».

Таке бажання догодило Богові і Він сказав: «За те, що ти просив цього, і не просив собі довгого життя, не просив собі багатства, не просив собі душ ворогів твоїх, але просив собі розуму, щоб уміти судити, Я зроблю за словом твоїм. От я даю тобі серце мудре і розумне, так що подібного до тебе не було раніше за тебе, і після тебе не повстане подібний до тебе. І те, чого ти не просив, Я даю тобі: і багатство, і славу, так що не буде подібного до тебе між царями в усі дні твої».

•••

Одного разу прийшли до нього на суд дві жінки з дитиною і просили розсудити їх. І сказав царь: розрубіть дитя навпіл і віддайте половину одній і половину іншій. І відповідала та жінка, якої син був, бо схвилювалась вона вся від жалю до сина свого: о, господарю мій! Віддайте їй цю дитину живою і не умертвляйте її. А інша говорила: нехай він не буде ні мені, ні тобі, рубіть. І відповідав царь і сказав: віддайте цій живе дитя, і не умертвляйте його; вона – його мати. І почув Ізраїль про суд, як розсудив царь; і почали боятися царя, бо побачили, що мудрість Божа в ньому, щоб правити суд.

•••

Незважаючи на мудрість, життя царя Соломона не було спокійним. І звернувся одного разу цар Соломон за порадою до придворного мудреця із проханням: «Допоможи мені – дуже багато що в цьому житті здатне розлютити мене. Я дуже підпадаю під вплив пристрастей, і це мені заважає!» На що мудрець відповів: «Я знаю, як допомогти тобі. Надінь це кільце – на ньому висічено фразу: «ЦЕ МИНЕ!» Коли нахлине сильний гнів або сильна радість, подивись на цей надпис, і він тебе зупинить. В цьому ти знайдеш спасіння від пристрастей!»

Соломон зробив так, як велів мудрець і знайшов спокій. Але настав момент, коли, поглянувши, як завжди, на кільце, він не заспокоївся, а навпаки – ще більше розлютився. Він зірвав його з пальця і хотів закинути його чимдалі в ставок, але раптом помітив, що і на внутрішній стороні кільця був якийсь надпис. Він придивився і прочитав: «І ЦЕ ТЕЖ МИНЕ…»